Я “живу” з двома бабульками в палаті. Одній 60, іншій під 80.
Цікаво дуже спостерігати як щодня до бабці Миросі приходить донька Любця і доглядає за мамою. Бабця лежить зі зламаним бедром, вона з “лежачих”, що мають конструкцію в нозі. Десь недавно читала, що ми будемо віддавати своїм батькам у старості стільки ж, скільки вони давали нам, коли ми були малими. Пані Люба приходить щодня до мами. Приносить їсти і годує з ложечки, миє, розчісує, горшок подає і підтирає, обмиває тіло. А найгірше, Любця має вислуховувати стогони своєї мами типу “краще вмерти” “не треба операції – як Бог дасть, так буде”, “Любцю ти іди додому”, “я вже нічого не хочу” і важко дихає.. А доньці приходиться це все вислуховувати щодня. Пані Люба тут і справді по кілька годин на день сидить, часто двічі на день приїжджає. Здогадуюся як їй боляче і неприємно це все слухати. Так і хочеться сказати бабці “Перестаньте дурниці говорити! Подумайте про доньку! Їй боляче це вислуховувати! Вона ж Вас любить!”

Я вперше стикаюся з таким близько. Для мене це абсолютно новий досвід. Раніше ніколи по-справжньому не думала про своїх батьків у глибокій старості. Зараз уже спостерігаю як мама з татом по-трохи повністю покриваються сивиною і їх по-трохи, непомітно покидають сили.. І нам теж прийдеться так за ними доглядати. Бабця Мирося не завжди успішно, але бориться з відчаєм. Пам’ятаю, як тільки вона поступила, вже хоронила себе. Мабуть, їй боліло дуже. Лікар і донька запевняли, що все буде добре. Наступного дня бабця віджила, почала трохи рухатися, розминатися. Я повірила словам лікаря.

А сама думаю про своїх батьків. Зараз спостерігаю, як вони з усіх сил борються зі старістю, і не хочуть думати як буде потім. А потім вже не за горами, років 15-20… Це мене наштовхує на думки про мою старість. Як це – коли у тебе вже значно менше сил, уже нема амбіцій “перевертати світ”, хочеться спокою?.. А потім сил узагалі майже нема і ти вже не мрієш про вічну молодість, а просто хочеться ще трохи пожити, хоча тобі вже все болить. А інколи, частенько, думаєш, що краще вмерти..

Тут я сама починаю задумуватися: а може справді краще вмерти? Я би не хотіла бути тягарем для своїх дітей. Не хочу, щоби молодь скаржилася на мене, бо мені то душно, то холодно, то ще щось.. Правду кажуть “Тяжко жити, шкода вмерти”. Може нам не варто так чіплятися за це життя?

Дізік зайшов у глухий кут і не бачив виходу. Він вирішив померти і цьому посприяла його хвороба. Але ж у нього все життя попереду було! Хоча, він же не самогубець, тому, мабуть, його місія була виконана тут.