Цього разу я вирішила їхати автостопом назад до Німеччини. Великою мірою, бо вже вдруге за останніх півроку їду і за кілька тижнів знову планую їхати, то це трохи так дорого виходить за квтики платити. Ну, а інша причина – це бо люблю то діло, бо трапляються різноманітні люди, цікавезні розмови. Це дозволяє мені не застрягати у своїй комфортній бульбашці однодумців і бути відкритою до світу.

За Львовом мені зупинився військовий автобус. Він їхав пустий забирати з-під кордону хлопців, які поверталися з навчання. П. Петро мені здався дуже приємним чоловіком. Я жувала свої вареники, щоби ті не зіпсулися від спеки і ми говорили про його роботу, про мої подорожі, про Німеччину, про Україну.

Так сумно було його слухати! Розповідав, що людям на передовій зараз дуже-дуже важко через спеку. У них мало їжі, мало води – “кожна крапля на вагу золота”. Кляті рашисти без перерви “насипають” і нема навіть як доставити ту воду і їжу. Дрони збивають і людина, звісно, теж не може наблизитися.

Але найбільше сумно від того, як з його розповідей, люди зараз реагують на військових. Каже, бояться, зляться, стороною обходять. Думають, що всі, хто у пікселі, то ТЦК. “Я би зняв вже ту форму, а не можу” – говорить трохи приречено п. Петро. Але ж ті самі ТЦКшники це переважно ветерани, які пройшли через пекло, як наслідок мають контузію і ПТСР. Мій водій розповідав, що звісно бувають випадки, коли чоловіків насильно запихають у той горезвісний білий бус. Але такі випадки рідкісні і зазвичай це трапляється, коли чоловік, власне, чинить опір. А оскільки ветерани – це дуже травмовані люди, то вони дуже легко спалахують і стають агресивними. Зазвичай мобілізовані все ж реагують спокійно, типу “що ж, прийшов і мій час”.

Ми заговорили за масову “зраду”. П. Петро запевняє, що не їздить на передову заради держави, політиків, адже сам на них дуже злий. Він це робить заради майбутнього своїх дітей, заради близьких і не дуже, щоби зупинити цю навалу, щоби у нас було майбутнє. Мені боляче спостерігати як рашистське ІПСО діє. У 2022 військовим безкоштовно каву подавали, а зараз їх ненавидять і бояться.

Мені було сумно знову почути, що держава взагалі майже не забезпечує військо – все доводиться самим купувати. Водій розповів, що його автобус вони самі купили і зараз терміново треба міняти 4 колеса на автобусі. 1 колесо коштує 4000 грн. (чи 6 тис, забула). І знову самим треба купувати. Я йому закинула трохи грошенят, але то може і не 1/10 з того, що треба. Казав, що його з/п усього 20.000 грн/міс. Старший син (18 років) працює трохи, а дружина ні. І спробуй прогодуй сім’ю на ці гроші. А ще ж заміна частин до автобуса. Кошти на це доводиться збирати по знайомих. Дуже шкодую, що не попросила його контакти і банківські дані! Могла ж організувати збір. Чи закинути з того, що ми зібрали на акції про обстріл Охмадиту та інших місць. Не додумалася. Ех!.. Загадую Всесвіту бажання знову зустріти п. Петра чи вийти на нього.

Але я трохи розважила п. Петра своїми історіями з Бразилії. Йому приємно було мене слухати, трохи відволікся. Я розповіла про те, як ми потрапили у блокаду і про українське місто Прудентополіс, і про таблички з нагадуванням, що Ісус нас любить у місці, де часто пісяють. Трохи посміявся. Я рада, що хоч трішки йому допомогла. (Гляньте і ви, розважтеся трохи. Особливо я люблю історію про страйк далекобійників)

Я теж зла на владу за всю фігню, що вони творять в країні, що не забезпечують армію, а також, що допустили дію ІПСО Майдан-3 і країна зараз дуже розділена. Мені дуже-дуже сумно за військових і за країну загалом.