Вірш, від якого мене пробирає. І не дивно, бо це ж перший мій вірш написаний у сльозах. Він про надію на надію, про історичну пам’ять, про віру у перемогу, про грань відчаю та безсилля. Про нас з вами і наших предків.
Молитва до предків
Перемога щось не перемагає.
Її місце зрада вже займає.
Конотопську відьму рашист ґвалтує.
Привид Києва у кайданах гуляє.
Тільки ППО у небі іноді стріляє.
Ми були одні.
Ми билися і любилися.
Ми були одне.
Тепер ми різне, по різні береги
Між нами прірва як Чорне море,
як Каховське море.
Болить душа.
Реве та стогне знов Дніпро.
Шевченко, не плач будь-ласка.
Іване, Тарасе, Лесю, та їх друзі,
дайте нам сили.
Дайте нам віри,
Дайте нам віри.
Допоможіть почути перемоги трембіти
Одягніть Донбас у вившиванку,
поверніть їм мову солов’їну.
Поверніть їм пам’ять і дитину.
Зафарбуйте Бесарабію в синьо-жовті кольори
і відправте в Африку човни.
Лесе, Курбасе ти наш,
покажи нам суспільство завтра,
говори до нас.
І всі, кого ми не згадали, говоріть до нас,
кричіть до нас, благаю.
Ми не забуваємо,
ми все згадаємо.
Пробачте нас, що майже впали,
що нас приспали.
Розповідайте, говоріть до нас!
І ти прабабусю, і ти прадідусю,
і ти, дочко їх Мартусю,
і ти, Тарасе мій татусю.
Дайте сили жити далі,
боротися далі.
Ми тую калину підймемо, обіцяю.
Браття й сестри, у своїй сторонці запануєм.
Ми вас всіх згадаєм.
Дайте слову силу,
Запаліть нам світло
освітіть нам шлях.
Ми засяємо знову.
Завершимо почате вами.
Повіримо, переможемо і відбудуємо
червень 2024, Гале (Заале)
На написання цього вірша мене надихнув альбом гурту Onuka “Room”. Він про 2022 рік, коли наше суспільство переживало велике піднесення, коли нами захоплювався весь світ, коли ми були єдиним організмом, дуже згуртованим суспільством, всі свято вірили у перемогу, коли більшість робили докладали усі зусилля, щоби наблизити перемогу. Тоді ми надіялися на швидку перемогу. Мені стало страшенно сумно, що тих, хто вірить у перемогу все менше і менше, натомість більшає тих, хто хоче миру будь-якою ціною. Наше суспільство зараз дуже розділене стараннями рашистської пропаганди, а у світі пацифісти кричать нам, що пора вже закінчувати війну.
Під час пісні “Перемога” я почала ридати і до мене прийшли ці рядки. Мені самій дуже важко не піддатися відчаю, особливо, коли я бачу яку відверту “фігню” чинить наш уряд. Мені важко, коли я бачу, що мої співвітчизники слово-в-слово повторюють рашистські наративи.
Цей вірш – спосіб прожити ці важкі емоції і продовжити боротьбу. Я просто згадую історії людей з окупації і розумію тоді за що треба боротися. Я згадую історії активістів та активісток минулого і вони мене теж надихають і мотивують. Також вони мені нагадують, що ця боротьба дуже довга. Можливо моєму поколінню таки не вдасться її завершити, тому варто все ж поберегти сили.
Я себе не вважаю релігійною людиною, у богів не дуже вірю. Але дуже розумію людей, які вірять. Я бачу, що віра у вищі сили дає їм відчуття опори, розділеної ноші. Мої прабабця та прадід були розділені війною (це на мене дуже вплинуло, я відчуваю їх біль). Мій тато, їх онук, часто їздив на Майдан у Київ і читав багато історичних книг. Моя бабця, його мама, теж була активісткою у діаспорі і письменницею документалісткою, вона теж іноді писала вірші. Тому я хочу більше опиратися на них. А також на більш відомих активістів з давнішого минулого.
Розкажіть що дає вам відчуття сили, що допомагає не втратити надію у перемогу. Чи може ви її вже втратили? Розкажіть чому.
Дякую за щирі слова і переживання! Я думаю, що більшість патріотів відчувають той самий біль і намагаються не втрачати надії. Особисто мені допомагає триматися кілька речей. По-перше, ще з перших днів вторгнення я вирішив для себе, що війна не закінчиться за 2-3 тижні, як розповідав один тип. Я вірив у ЗСУ, але також знав, що РФ має більші ресурси, тому вирішив, що Перемога неодмінно буде, але десь через 3 роки. Ця завищена, як мені тоді здавалося, оцінка часу, допомагала мені не впадати у відчай, коли наші контрнаступи не спрацьовували. Я думаю, що багато хто міг втратити надію, бо сподівався, що це жахіття завершиться за рік чи ще менше. По-друге, я намагаюся слідкувати за інформаційною гігієною. Я слідкую за новинами, але виділяю на військові певний проміжок часу (наприклад, зараз читаю їх лише у п’ятниці). Новини про війну виснажують, тому їх треба дозувати і займати більшу частину думок речами, не пов’язаними з жорстокістю москалів.
Дякую, що прокоментував! Давно не бачилися! Я того типа не слухала, але все ж думала, що це швидко закінчиться. І поплатилася здоров’ям за це… Зараз у мене на активізм сил значно менше, ніж у 2022му. 🙁
Де ти і твоя сім’я? Як ви? Щось я від тебе давно нічого не отримувала…
Ми все там же, в Києві. Попри війну намагаємося жити звичним життям: робота, школа, сімейні велопокатеньки, провідуємо батьків у Сумах та Олександрії. Я продовжую вести свій блог на вордпресі. Регулярно долучаємося до зборів коштів на потреби наших захисників, я підтримую волонтерську спільноту “Піксель”, де плів маскувальні сітки під час евакуації (вони досі плетуть, і не лише сітки).
Я рада, що у вас все, на скільки це можливо, добре. 🙂
Дай посилання на свій блоґ