Ну от, скажіть мені, будь-ласка – як можна стільки триндіти коли ніхто тебе не слухає взагалі?? Ну є ж такі люди. До всього доброго, вона говорить тільки про себе, ну ще інколи про свого сина психолога-космогенетика чи то психогенетика-космолога, який дуже любить Схід і постійно їздить на семінари. Я приходжу після екзекуції ледь жива у четвер, а вона щось триндить і триндить без перестанку. Через 15 хв я вже не витримала “Можете, будь ласка, помовчати?” – “Ой, так, я дуже вибачаюся”. До кінця дня мала спокій. Але моє щастя було недовгим. Вночі обидві бабульки завели дует хропунів. Це неможливо! Як трактори хропуть! Прийшлося слухати музику всю ніч…

Кілька фактів з її біографії, які я не випитувала, навіть не натякала що мені це цікаво. Вона була одружена з німцем, має двох синів-молодців, але завжди говорить тільки про одного. Здається, жила в Німеччині і часто любить вставляти німецькі словечка типу “люфт”, ” шайзе”, “фенстер”, “ліхт”. При чому от так як це читається кирилицею, так і вона їх вимовляє. У мене закрадаються підозри щодо її проживання і Німеччині “Ви якось не так говорите німецькою” – ” Та я ніколи не вчила німецьку, я знаю тільки розмовну”. Ага, вже! Німці тільки так і розмовляють, навіть на заході. Підозрюю, що вона ці словечка вивчила від німців волонтерів в університеті третього віку.

Ще вона час від часу згадує про свої дєвачєк з цього університету. Люся постійно водить їх по філармоніях і оперних. А вони невдячні навіть не прийдуть до неї, бо не мають що принести. Але, ні вони таки молодці – люблять її і пам’ятають про неї і принесуть завтра милиці.

Ти їй слово, вона тобі двадцять. Тому я, щоби заткнути хоч трохи її постачаю їй книжки регулярно. Але Люся, як на зло, їх буквально ковтає не пережовуючи. За день вона прочитує більше 400 сторінок. У мене в запасі ще 2 книжечки десь по 200 сторінок.. Я навіть не обговорюю з нею прочитані книжки – нема змісту, бо все зводиться до “я”.
Люся любить відпочивати на морі десь в “Турциі” у 5-зірковому готелі і щоби там не було наших. Дуже любить Львів, але Флоренцію (здається) вона знає краще ніж Львів.

Всі її розмови починається “А вот я”, “А мой син”, “Я от дуже люблю” і при цьому так характерно спускає окуляри, чи бере до рота дужку. Люся взагалі не слухає більше ніж одну репліку, починає перебивати, може і перекричати, якщо людина не замовкає по добрій волі.

Вона ще багато чого розказувала, але то все потягне на окрему повість”Життя і лікування Люсі Сєргєєвни”. Вона тут з поліартритом і перенесла вже 6 чи 7 операцій у різних місцях. А зараз не знає чи їй одягати гіпс чи навпаки розробляти коліно.

І, взагалі, Люся – маладєц – така маладьожна, легко знаходить спільну мову з маладьожью. Ну, звісно, яка різниця кому присідати на вуха – кивати всі вміють.

Цікавий факт – нас у палаті троє – я і ці дві бабульки. Вони не переварюють одна одну, принаймні та старша молодшу точно. Люся ніби-то і скаржиться на ту старшу, але ніби-то поблажливо ставиться до її капризів. А мене нудить вже від них обох! Бабця жаліється, що не може спати і відпочивати, бо то я багато по телефону говорю вдень, то я вночі ходжу по палаті, то я вікна відкриваю. А що мені казати тоді? Я теж не можу спати коли всі вікна закриті і коли вона хропе як трактор. Моє спасіння – мої відвідувачі, ноут з навушниками, книжки і затички для вух. Без останнього я би не вижила.

Ось така от у нас палата №2