Ось я в Бразилії вже тижнів три. І, нарешті, маю що розповісти.

Були ми у Сан Паулу São Paulo 2 ночі. Перший вечір пішов на адаптацію до часового поясу – мене вирубило 5ій вечора і я проснулася аж зранку наступного дня. На другий день ми трішки вийшли в місто і пройшлися по головній вулиці, повній банків і торгових центрів. Тут ми дізналися що відбувається в країні – люди вийшли на протест. Виявляється, жінку-політика вбили на днях за те, що “багато говорила” – вона розкривала (зло)діяння мілітаристської влади. Marrielle Franco була неугодна по всіх параметрах, як дехто висловлюється – родом з фавели (бразилійські нетрі, майже як в Індії), молода обраниця народу (38 років) у раду штату Ріо де Жанейро, чорношкіра (не знаю чим чорношкірі не вгодили іншим, бо білі в Бразилії явно в меншості) мати-одиначка і лесбійка поверх усього. Відповідно, Маріелі захищала права усіх маргіналізованих, що теж не всім подобалося. Раніше, з 60-х до 80-х років, у Бразиліїі був мілітаризм. Його “скинула” т.зв. демократія. Тут ніби і демократія, але часто можна побачити на вулиці військову поліцію, яка на демонстраціях каже де не іти, бо буде стріляти.

До речі, проходила недавно тест “Яка форма правління вам підходить?“. У мене вийшло політія чи демократія (вже не пам’ятаю точно). Мені от тепер цікава ваша думка – як вам краще – жити “під ковпаком” без свободи слова, але уряд дбає про базові потреби народу (Білорусь зараз і Бразилія раніше). Чи краще “демократія”, але в черзі у лікарні можна вмерти швидше, ніж дочекатися лікаря і страшенно високі податки (Бразилія зараз і Україна недалеко втекла).

У Ріо зараз – безпорядки на вулицях. Місто роздирають угрупування мафії і поліція, яка типу бореться з наркоторгівлею, але багато хто, як можна здогадатися, сама має “нечисті руки”. Люди вимагають легалізацію трави “Я не курю, але вже хай би легалізували траву, аби припинилися безпорядки”. Місто під контролем військових, тобто, вони віддають накази, а поліція виконує. Коротше, не дивіться новини і буде вам легше житися. Сестра Міки наслухалася новин і, коли їздила туди по роботі, в паніці оберталася, бо хтось чогось її міг переслідувати. Люди, які не так багато новин слухали, казали, щоби ми їхали туди, бо місто варто відвідати, але щоби були обережними, як і всюди у великих містах, особливо в Бразилії. Кишенькових злодюжок у великих містах ніколи не бракувало, а в Бразиліїі, просто не слід потикатися у деякі райони. У Міки там друзі, яких він хоче відвідати, от ми і думаємо..

Все вище написане про політичну ситуацію в Бразилії я дізналася від місцевих, проте вирішила глянути що пишуть новини. Не сприймайте це за істину, бо ж істину навіть офіційні новини вам не розкажуть, бо ж вона у кожного своя. Але, знаєте, історія Маріелі Франку викликає мурашки по шкірі. Вона ж стала міжнародною іконою. В новинах пишуть, що люди і в Штатах і в Європі вийшли на вулицю. Я теж сподіваюся, що люди, особливо бразилійці, знайдуть у собі мужність і сили протистояти, вибороти справжню демократію.

Сиджу зараз пишу і п’ю воду. Тут змалечку привчають пити багато води, бо часто піт випаровується швидше, ніж ми помічаємо, що спітніли і постраждати від зневоднення дуже просто. Але вода тут всюди противнюча! Вода в кранах хлорована, якщо не іде прямо з джерела чи з пляшки в магазині. Я, буквально, крізь зуби ціджу воду і кривлюся щоразу як роблю ковток. Проте, яке ж щастя, коли вдається напитися нехлорованої фільтрованої чи навіть простої річкової води! Думаю, після Бразилії я буду цінувати нашу українську воду як ніколи.

У Сан Паулу я відвідала 2 музеї – з виставкою абстрактного мистецтва і Африканський музей. На другий 20 хвилин було аж ніяк не досить, тому розповім більше, як відвідаю ще раз. А щодо абстракціонізму, то мушу визнати, що були картини, які зачепили, на відміну від абстракціонізму у Швейцарському музеї. Знаю, що там, зазвичай прихований “глибокий зміст”, який можна зрозуміти дізнавшись про контекст, але я надаю перевагу відчуванню картини над розумінням соціально-політичного контексту.

Там же, в парку біля музеїв я побачила манюнький зелений кокос, розміром з аличу нашу. До речі, ви знали, що кокоси з дерев, насправді-то, зривають зеленими, не дерв’яно-коричневими? Я думала, що то – якийсь інший сорт кокосу. Виявляється, що їх транспортують без зеленої шкірки, бо вона товста (2-3 см) і, відповідно, це – додаткова вага. Мабуть, без тої “зелені”вони швидше висихають. Кокоси у Бразилії продають на кожному кроці і вам на місці їх надрізають, щоби з соломинки пити кокосову воду, яка є прозорою і солодкою, доволі. Потім можна попросити дядьків, які страшно махають тим ножем, розрізати і дати ложечку, щоби виїсти “м’ясо”, як тут кажуть. А м’ясо те – зовсім м’якеньке, як стигла грушка, може трішки твердіше. Не можу сказати, що кокос – мій улюблений фрукт. На разі мої улюблені це – манго (номер один), авокадо (в гуакамоле – такий салат) і сік маракуйї з манго (маракужА, по-місцевому). Мама Міки, коли приїжджає до бабці, то кожного ранку робить мені цей сік.

Щодо фруктів, то я ще навіть половини доступних не спробувала. Їх тут навіть в місті та околицях так багато видів, що навіть місцеві не завжди знають що то за плід росте під їх двором і чи можна його їсти. Спробувала пекі – то такий смердючий фрукт, за формою схожий на величезний оранжевий біб. Його варять з сіллю, а потім акуратно треба згризати оранжеву частину товщинною десь 1-1,5 см, бо під тим є шкаралупа з шипами всередині. Ті шипи, якщо попадуть на язик, то буде дуже боляче і складно витягати.

Пробувала зелені і рожеві соки інших фруктів, але вони були не достатньо смачними, щоби мене зацікавити, хіба би їх змішувати з манго, як і маракуйю, що тут часто і роблять. Свіжі соки на вибір є майже у кожній кафешці. Взагалі, манго, лайм і авокадо тут на землі валяються, як у нас яблука і сливи. А у мене серце кров’ю обливається, коли бачу розбитий фрукт… Пробувала ще такий національний “фаст-фуд”Асаі називається. То охолоджена чи заморожена ягода фіолетового кольору, яка подається в пюрешному вигляді з цукром, гарнолою чи медом чи імбиром, чи з чим попросите. Кажу зразу, що без підсолодження ця штука смачнюща і дуже ситна. Міка фанат Асаі і я його чудово розумію.

Ще один цікавий фрукт, який сама зірвала. Карамбола називається. Коли зробити поперечний розріз, то побачите, що фрукт має форму зірки. На смак кислуватий, непоганий такий. Манго, проте все ще номер один для мене. Хоча, я тішилася, що сама зірвала.

Зараз тут вже по десятій і бабця перед сном мене благословила com Deus, обійняла і поцілувала в щіщку. Бразилійці дуже люблять обійматися і цілуватися. Як ідеш з дому, треба обов’язково належно попрощатися. Зранку, як виходиш у спільну кімнату (тут це – кухня з величезним столом) треба всіх поцьомати і гарно обійняти. Такий же ритуал і “на добраніч”. Я вже майже звикла до цього. Мабуть, коли повернуся, то не скоро відвикну…

Думала розповім все, що назбиралося у цьому пості, але то буде вже трохи забагато. Тому, у наступному випуску читайте про особливості автостопу в Бразилії, про людей столиці, сімейство Міки і трохи про ще про їжу, яку вони їдять.

Чао! 😉

П.С. Більшість фото, вкладених у цей пост зроблені Мікою, моїм чоловіком і моїм джерелом натхнення та копняків. Він теж веде блог, де англійською пише про свої веломандри Східною Європою, у т.ч. Україною. Міка теж буде радий новим читачам, тому – читайте і підписуйтеся ?