Одного разу минулого літа день видавався напрочуд гарним. Але під вечір щось пішло не так… Ні, це не те, що ви могли подумати – бомба на Львів не падала (чого могли боятися організатори Альфа-Джаз фесту) і ніхто, кого я знаю теж не вмер. Але тоді, на Альфа-Джазі, сталося дещо, через що мої шестерні дали збій. Спочатку одна малесенька вийшла з ладу, потім друга, а за нею і третя незабаром… Після кількох днів перебування вдома безвилазно, я вирішила таки звернутися до психотерапевта – щось мені якось хижо трохи занадто було. Крім того, давно цікаво було як то – на кушетці у психолога. Розповіла їй про той чудовий літній день, що увечері звернув не туди, а вона сказала – “Дивися, так це ж не вперше у тебе чудовий день звертає не туди. При чому, звертає він у тому ж самому напрямку.” Я прозріла трохи – “Ого!.. І справді…” З цього і почалася моя захоплююча подорож у середину себе…

Я все думала, чому, моя психотерапевтка каже, що деякі з її клієнтів не хочуть розповідати нікому і недайбог хтось дізнається, куди вони ходять щотижня в один і той же час, в одне і те ж місце і завжди там залишаються рівно 1 годину… Зовсім нещодавно до мене дійшло, що нас, тобто клієнтів психотерапевтів, деякі люди розглядають як ущерблених/надщербнутих. Можуть також вважати, що мої батьки погано виконували свої батьківські обов’язки, бо їх дитина ходить до психолога. “Як вони довели до такого?!” Але ж мої батьки, як і всі решта люди, – прості смертні, які мають властивість робити помилки (і не завжди вчитися на них), а також робити гірше, бажаючи зробити краще. (Так, щоби усвідомити це мені знадобилося трохи часу..)

Ця ситуація, на справді, – дивна трохи. Підміна понять і пріоритетів тут у нас на виході бачиться… Коли у тебе ангіна, чи болить зуб, чи живіт, то ти, якщо любиш і поважаєш своє тіло хоч трохи більше, ніж зовсім не поважаєш, звернешся до спеціаліста, тобто, до відповідного лікаря-терапевта. Дехто каже “раніше не було ніяких психологів і жили люди, не вмирали”. Так, від життєвих негараздів помирають не завжди, як і від хворих зубів. Хоча, від життєвих негараздів таки помирають частіше… Я знала, що моя ситуація некритична, але я почувалася зле і хотіла, щоби мені було краще, тому і звернулася до терапевта.

Ми зустрічаємося з серпня щотижня. Не рахуючи перерву на 3 місяці восени, коли я подорожувала. (Ця подорож, до речі, теж на мене вплинула потужно. Але це –  трохи інша історія, яку я колись ще розповім). І я поки жодного разу, ні краплини не пошкодувала, про витрачені гроші та час. Психотерапія це – надзвичайно захоплююче! Я побачила, що мій внутрішній світ є не менш цікавим, ніж зовнішній. Терапія різко розвернулася мене на 180°  до середини себе. Так, буває дуже боляче. Знаю, що деякі люди починають, але не закінчують, бо їм стає гірше. Проте, це – нормальний процес. Так і має бути. Уявіть собі, що ви у дитинстві любили лазити  по деревах і позаганяли купу скалок у ноги та руки, дуже подряпалися, порізалися, але самостійно обробити рани та витягти скалки не змогли. От вони і затяглися трохи, хоч і не загоїлися, а далі гній сочиться собі майже непомітно і скалки ніби-то не заважають бігати і далі по деревах лазити. Нічо, живем якось, не вмираєм і навіть іншим життя даєм.. Але тут ви вирішили знову залізти на дерево і… гепнулися з нього, подряпавшись і набравши купу скалок. Трохи полежали, поревіли, мама не прийшла, бо далеко дуже і ми вже дорослі, мамі про таке не годиться жалітися і взагалі, що тут такого – хто ж не падає з дерев? Усі ж люблять лазити і всі рано чи пізно гепаються і встають, і лізуть далі. А я ніби-то полежала, ніби-то могла лізти далі, але якось боляче було, щось не те відбувалося зі мною…

От вона обробивши мої останні рани побачила, що у мене є ще багато старих ран та скалок. Звісно ж, мені страшенно болить коли вона до них торкається, коли намагається витягти. Може у вас теж бувало, що запускали якусь болячку надовго, а коли, нарешті, зверталися до лікаря, то не обходилося без хірургічного втручання? Чи може знаєте людей, які так запускали болячки?

Але буває і дуже класно! Коли ми  (я і моя чудова психотерапевтка) аналізуємо  моє минуле, я згадую на які гілки і як вилазила, чому з них падала і як зробити щоби зараз я змогла залізти туди, де раніше не могла. Тобто, бачу коли мій чудовий день повертав не туди і ми розвертаємо його назад у потрібному мені напрямку. Тоді я не виходжу, а вилітаю окрилена на вулицю.

В процесі  психотерапії багато всякого повилазило, про що я не здогадувалася чи/і (майже) успішно забула. Дехто може сказати що минуле повинно залишатися у минулому і я дарма зациклююсь на поганому. Але є багато позитивних зрушень, які мої близькі спостерігають і я сама, звісно. Я почала уважніше придивлятися до себе – спостерігати за своїми відчуттями та реакціями, за реакціями на мене інших. І, помічаючи повторювані ситуації, можу вибрати по-іншому реагувати на них. Не всім, проте, ці зміни до вподоби, не всім подобається як по-іншому я реагую. Проте, я міняюся і таки мені це дуже подобається.

Попри все, я відчуваю вдячність за той день на Альфа-Джаз фесті, який “повернув не туди”, бо це мені дало прекрасну можливість зазирнути глибоко  середину себе. Побачити і відчути те, чого боялася, наважитися це зробити. Я безмежно вдячна цій дуже важливій для мене людині, яка взялася промивати мої ранки і витягати мої скалки. І також дякую людині, яка направила мене до цієї людини.

Якось друг сказав “..але ж психотерапія це – не панацея”. Не знаю точно. Мабуть. Для мене це було величезним поштовхом до особистісного розвитку і духовного. Я зацікавалися практиками буддизму, також періодично відвідую терапію ґонґами зі співочими чашами і доганяюся спілкуванням з розумними людьми та книгами.

Бажаю усім частіше занурюватися у середину себе, але також пам’ятати випірнати у зовнішній світ – він не менш захоплюючий. 😉