Привіт усім, хто дочекався цього посту і тим, хто тут вперше. Наша подорож закінчилася ще на початку вересня, але ми так і не вибралися з Одеської області – ми дуже втомилися. Міка взагалі вирішив в Одесі. А мені на стільки остогидли великі міста з їх шумом автомобілів, купою людей, громадським транспортом і відстанями, що я таки повернулася до рідного Стрия у Львівській області.

Складно було знайти час і місце для письма, хоч думками я щодня повертаюся до свого блоґу і своїх читачів, особливо Дмитра і Віктора, які коментують майже кожен мій пост. Дмитро – політичний журналіст, який цікаво та доступно пише про політику, суспільні явища загалом, а також огляд фільмів та книг. Віктор – теж веломандрівник, правда, на менші дистанції, проте з трьома дітьми та дружиною. Дуже вам дякую, хлопці!

Я щодня поверталася подумки, але то шукала квартиру і кочувала, що виснажувало (особливо після такої подорожі), то я відмивала її цілих 9 днів по 6-8 год/день, а тепер з головою поринула у роботу з дітьми. Я організовую англійський розмовний клуб і, нарешті наважилася, екологічний клуб. Я сама шукаю дітей, складаю програму і веду заняття. А вчора взагалі проводила сімейний еко квест. Хоч я і люблю свою роботу, але це таки виснажує. Якось нормально ще досі не відпочила після подорожі…

Але я таки знайшла час для блоґу! Історія розказана нижче сталася ще десь у липні, а дописала її десь місяць тому і ось, нарешті, вирішила написати передмову та опублікувати історію. Це не остання з циклу – їх ще дуже багато, але кілька найемоційніших і підсумок я напишу.


Вчора ми покинули знайомі місця – моє село в Сколівському районі і рушили в сторону Івано-Франківської області. День починався непогано, хоч і пізніше, ніж хотілось би. Заночували на березі ріки, потім скупалися наголяса у фонтані з мінеральною водою, яку я не захотіла пити, на відміну від Міки (який потім отруївся тою всією мінералкою). Через 5 хв після того, як я одяглась, приїхав автобус з купою дітлахів. Ризиковано, Міка в шоці з мене.

IMG_20190705_130223

Фото Mika MF

Далі ми заїхали у село – думали купити якогось сиру на обід, а нас на радощах, що Міка іноземець і так гарно говорить українською, запросили за стіл. Бібліотекарка села ще й “Чорну Раду” йому подарувала. Казала “Читай кожен день. Вчи українську мову по ній.” – “Ага, звісно будемо читати. Ми тут свій підручник з української відкриваємо раз на місяць” Загалом, все було дуже мило і гарно, тільки моя відмова від м’яса їм видалася перебиранням харчами з тої ж філософії – приймати все, що дають. Ще й Міка їм підтакував, що мене дуже засмутило. Але потім він пообіцяв більше так не робити і справді – буває перший каже господарям, що я не їм м’яса. Про те, як люди, особливо селяни, реагують на мою відмову від м’яса, теж можна написати цілий окремий пост.

Зрештою, ми душевно попрощалися і поїхали далі до Болехова через ліс. По дорозі ще й зустріли чесько-українську сім’ю, яка подорожує бусом і велосипедами, міняючись кермом час від часу.

Далі був ліс. Страшний темний чорний ліс. Ну, добре, не чорний і не темний, але страшний. Я їду, кручу педалі, маневрую між ямами, втрачаю баланс і ровер падає. “Зараза! Прийдеться чекати на Міку”. А комарі-то не чекають. На щастя, він був недалеко і досить швидко ми продовжили. Їдем далі з перемінним успіхом оминаючи болото. Погрузли… Зараза! Чому знову якась халепа?! Треба чистити колеса від болота.

– А обов’язково чистити саме зараз? – надія помирає останньою.

– Обов’язково. Я не хочу робити ту ж саму помилку. Який варіант тобі більше до вподоби – зараз почистити чи через десять метрів колеса знімати” – надія вмерла.

– Ну, добре. Тільки давай швидше якось. – Комарі-то не чекають.

Махаючи руками, ходжу туди-сюди, з усіх сил намагаюся не панікувати поки Міка чистить наші велосипеди. Пробую підганяти його знову, але він тільки більше злиться у відповідь – тривога штука дуже заразна. “Ми тут вже півгодини стирчимо з колесами, а проїхали сьогодні якихось 25 км!” – не панікувати стає дедалі важче. Я вирішила спробувати хоч трохи допомогти йому, щоби пришвидшити процес. Нарешті! Інспектор Міка сказав, що колеса достатньо чисті і можна рушати далі в дорогу.

Не проїхали і 20 метрів, як велосипед знову впав, ще й біля болота ще й так, що я туди встала. Тепер мене їдять комарі, я брудна від поту і дорожнього пилу, а на десерт лісова калабаня.

“Мікаааа!” – Я почала голосно ридати “Скільки ж можна! За що мені таке?! Я більше не можу! Не хочу нікуди їхати!” – не можу більше не панікувати, але навколо не бачу точки, щоби просто сісти і ридати у спокої. Тому бажання вибратися з лісу, подалі від цих диких комарів таки перемогло. Міка підняв ровер (не без роздратування), вивіз його на рівнину і ми продовжили крутити педалі.

Через хвилин 20 на горизонті появилася хата “Нарешті! Ми вибралися з цього пекла! Я бачу хати! Цивілізація! Ми у Болехові? Ура!” – дорожній знак підтвердив мої здогади.

Моя радість, проте, була недовгою – небо вже давно хмурилось-хмарилось і його, нарешті прорвало. Почалася злива, а моя курточка і дощові штани далеко. Я зупинилася під дахом якогось магазину, з ідеєю перечекати там дощ, одягнутися. Але Міка дає команду їхати далі.

Дощ далі лиє, вітер йому допомагає, я змокла до ниточки, моє тіло все свербить від комарів, я брудна і втомлена, і холодна, а він хоче щоби ми ще їхали далі?!

– Висохнемо на велосипедах. Будеш крутити педалі, загрієшся. Давай, ми сьогодні дуже мало проїхали.

– Ти знущаєшся?! Я не хочу нікуди їхати! Мені холодно, я промокла наскрізь! Я втомилася! Не відомо коли той дощ припиниться.

– Він скоро припиниться. Ходи. Побачиш – ти швидко зігрієшся.

– Ні! Я не хочу і не можу більше! Тобі байдуже на мене! Кілометри тобі важливіші, ніж мої почуття! Я не хочу простудитися! Будь ласка, давай зупинимося! Благаю! Будь ласочка! – Я готова була зупинитися посеред дороги і там ревіти.

– То що ти хочеш!? Зупинитися тут в готелі?

Хоч яка була втомлена, але я погодилася, що іти в готель таки краще у першій половині дня, щоби справді відпочити.

– Ні, я просто хочу сухе і тепле місце, де я можу випити гарячого чаю і переодягнутися.

На щастя, Болехів місто маленьке і в центрі знайшлася затишна кафешка. Там ми трохи відпочили, загрілися і таки вирішили їхати ще трохи далі.

В кінця дня була винагорода за мої страждання – під Долиною нас запросили додому. Ситно і смачно нагодували, поставилися з розумінням до моєї дієти і придумали щось мені поїсти замість м’яса, пустили у гарячий душ, дали випратися і виспатися у теплому, зручному ліжку. А зранку, як виявилося, що я забула планшет, Богдан привіз мені його в Долину. Прекрасні люди. Сподіваюся, що Богдан буде ще подорожувати і йому теж будуть зустрічатися такі прекрасні люди як його батьки.

Це був, мабуть, найгірший день усієї поїздки, але винагорода була теж доволі високою. Хоча, пройшло вже місяців два і складнувато було згадати що я відчувала, особливо зараз в затишку нового дому Міки в Одесі.

П.С. Тим, хто слідкував за нашою мандрівкою і хотів би ще історій, дуже рекомендую заглянути до Міки на сайт. Там ви можете почитати інші історії, а деякі ті ж самі, але з його точки зору, а найголовніше – побачити значно більше фотографій.


Дивно трохи все-таки – вдорозі я користувалася кожним моментом, щоби написати щось для блоґу, а вдома шукаю особливий момент і часто знаходжу відмазки – втомлена чи інші справи маю, чи ще щось. Так само і з багатьма іншими речима. У мене таке враження, що я вдорозі доглядала за собою більше, ніж вдома, хоч зараз виглядаю значно охайніше. Знову ж таки – я користувалася кожною можливістю. Гарячий душ? Нарешті можна нормально відчухатися, помити масне волосся і поголитися! А зараз можу ледь не щодня у ванній валятися по 2 години, але голитися не частіше, ніж вдорозі… Я ще не до кінця зрозуміла цей феномен, але думаю, що це просто тому, що ми все цінуємо коли у нас цього менше. Менше грошей маємо – менше витрачаємо і більше бережемо те, що маємо. Менше часу – більше встигаємо зробити важливих справ. Менше гарячої води – користуємося кожною можливістю, щоби вимитися.

Але у мене є ідея, яку я назвала “Рік нових звичок”, яка, сподіваюся, допоможе мені писати і публікувати частіше. Я вже приступила до її втілення і детальніше про це напишу можливо у наступному пості – перша чернетка вже готова 🙂

12 thoughts on “Я вдома та комарі і болото

  1. I remember that day very differently! Didn’t the falls in the mud pool happen the day after, when we were looking for the campsite across the river from Kalush? And the thing with mud in the wheels was when we were leaving Novodnistrovs’k, no?

    Anyway — if you collapse all that into a single event in your memory, does that mean that the other days were awesome?

    Glad to see you writing and publishing again, and i hope you’ll find time for that like you did when we were riding 😉

    1. No, I’m 100% sure it all happened in 1 day. That’s why it was so difficult. And it couldn’t have possibly happened in the area of Novodnistrovsk because there it was already quite South and deep into July so everything was dry.
      And no, the other days weren’t awesome. I mean some of them were but far from all the rest. Thou, the trip itself was awesome! I want more! But not in the nearest 6 months…

        1. Well, the most import here for me right now is that it makes into a good story 🙂

      1. Про “найближчі 6 місяців” – як я розумію))) Пам’ятаю, коли дружина вперше мене витягла на дводенну велосипедну поїздку (до того літа я був звичайною людиною, яка бачила велосипед лише у дитячих спогадах), то потім я заледве пересував ноги, а сідати взагалі було боляче. Навіть не уявляю, що би від мене лишилося, якби ми тоді прокаталися хоча б з тиждень))))

        1. Нам ноги, як це не дивно, взагалі майже не боліли.

  2. Вітаю з таким довгоочікуваним поверненням! Я все заходив, бачив першовересневу картинку і зітхав: може завтра? І завтра настало! 🙂
    Хоча, я сам такий самий. Ми цього року чимало подорожували (хоча й не так масштабно, як ти), але в мене досі не дійшли руки до публікації розповідей з останніх мандрівок.
    Твої враження мені сподобалися, бо багато в чому резонують з моїми власними спогадами (і падіння, і промоклість, і комарі, які налітають неодмінно на заболочених стежках, де бруд налипає на колеса, що не проїхати). Купання голяса нагадало мені, як під час мого з дружиною “медового” походу в Карпатах, першого ж вечора, залізши далеко від людей на якусь полонину на узліссі, ми стали табором, потім роздяглися, аби поєднати приємне з фантастичними краєвидами. Але холодний вітер якось дуже недоречно проймав наскрізь, тож ми закінчували задоволення вже в наметі. А тоді крізь стінку почули, як на нашу галявину прийшли ще якісь туристи.
    Про м’ясо – так, я теж стикався з нерозумінням людей, особливо родичів (зрештою, довелося піти на компроміс – куштувати лише приготовлене ними, аби вони не ображалися, що я гидую їхніми стравами). А ще (особливо чоловіки) починають обурюватися, коли кажеш, що не вживаєш алкоголю. На щастя, тут на захист стають жінки, і за 13 років моя оборона ще не дала тріщини. )

    1. Дякую, Віктор! Мені старшенно приємно!!!
      Про м’ясо – я тепер кажу що це для мене як релігія. А алкоголь я вживаю в помірних дозах, але неміцний, або коктейльчик. Одного разу цього літа таки вирішила спробувати домашню самогонку – ледь не виплюнула той ковточок. Не розумію коли люди кажуть “ммм.. добра горілка.. така м’яка…”… Але потім я кинула шматочок кавуна у чарку з самогонкою і з’їла його 🙂
      Уявляю як тобі чоловіку буває складно у компаніях – “не п’єш і м’яса не їж, взагалі як немужик якийсь”… Напевно так думають про тебе

      1. Незнайомі спершу так і думають. А ті, хто давно знають, то просто сприймають це як факт. Мені, навіть, здається, що ця принциповість викликає в них певну повагу. )
        Ще я хотів поцікавитися, що таке екоквест, про який ти згадувала у цьому дописі? І що робить екоклуб? Мені в уяві вимальовується добровільне колективне збирання сміття у парку, наприклад. А як насправді?

        1. Якось напишу про це окремий пост. Але у двох словах, еко-квест – включав у себе різні завдання – і побути в парку, і прибрати, а потім посортувати сміття, і відповісти на питання про екологічні проблеми. А еко клуб для дітей поки було 1 заняття і ми були в парку – фотографували(ся) і просто гуляли, а планів багато грандіозних,тільки би учасників знайти…

      2. Заглянь на сайт до Міки, доки чекаєш моїх історійhttps://www.notmadyet.com/in-a-countrie

  3. Thanks a lot for the warm welcome! I also hope I will find more time for writing.
    Дуже дякую за теплу зустріч! Я сподіваюся, що тепер буду частіше писати

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *