Далі ми заїхали у село – думали купити якогось сиру на обід, а нас на радощах, що Міка іноземець і так гарно говорить українською, запросили за стіл. Бібліотекарка села ще й “Чорну Раду” йому подарувала. Казала “Читай кожен день. Вчи українську мову по ній.” – “Ага, звісно будемо читати. Ми тут свій підручник з української відкриваємо раз на місяць” Загалом, все було дуже мило і гарно, тільки моя відмова від м’яса їм видалася перебиранням харчами з тої ж філософії – приймати все, що дають. Ще й Міка їм підтакував, що мене дуже засмутило. Але потім він пообіцяв більше так не робити і справді – буває перший каже господарям, що я не їм м’яса. Про те, як люди, особливо селяни, реагують на мою відмову від м’яса, теж можна написати цілий окремий пост.

Зрештою, ми душевно попрощалися і поїхали далі до Болехова через ліс. По дорозі ще й зустріли чесько-українську сім’ю, яка подорожує бусом і велосипедами, міняючись кермом час від часу.

Далі був ліс. Страшний темний чорний ліс. Ну, добре, не чорний і не темний, але страшний. Я їду, кручу педалі, маневрую між ямами, втрачаю баланс і ровер падає. “Зараза! Прийдеться чекати на Міку”. А комарі-то не чекають. На щастя, він був недалеко і досить швидко ми продовжили. Їдем далі з перемінним успіхом оминаючи болото. Погрузли… Зараза! Чому знову якась халепа?! Треба чистити колеса від болота.

– А обов’язково чистити саме зараз? – надія помирає останньою.

– Обов’язково. Я не хочу робити ту ж саму помилку. Який варіант тобі більше до вподоби – зараз почистити чи через десять метрів колеса знімати” – надія вмерла.

– Ну, добре. Тільки давай швидше якось. – Комарі-то не чекають.

Махаючи руками, ходжу туди-сюди, з усіх сил намагаюся не панікувати поки Міка чистить наші велосипеди. Пробую підганяти його знову, але він тільки більше злиться у відповідь – тривога штука дуже заразна. “Ми тут вже півгодини стирчимо з колесами, а проїхали сьогодні якихось 25 км!” – не панікувати стає дедалі важче. Я вирішила спробувати хоч трохи допомогти йому, щоби пришвидшити процес. Нарешті! Інспектор Міка сказав, що колеса достатньо чисті і можна рушати далі в дорогу.

Не проїхали і 20 метрів, як велосипед знову впав, ще й біля болота ще й так, що я туди встала. Тепер мене їдять комарі, я брудна від поту і дорожнього пилу, а на десерт лісова калабаня.

“Мікаааа!” – Я почала голосно ридати “Скільки ж можна! За що мені таке?! Я більше не можу! Не хочу нікуди їхати!” – не можу більше не панікувати, але навколо не бачу точки, щоби просто сісти і ридати у спокої. Тому бажання вибратися з лісу, подалі від цих диких комарів таки перемогло. Міка підняв ровер (не без роздратування), вивіз його на рівнину і ми продовжили крутити педалі.

Через хвилин 20 на горизонті появилася хата “Нарешті! Ми вибралися з цього пекла! Я бачу хати! Цивілізація! Ми у Болехові? Ура!” – дорожній знак підтвердив мої здогади.

Моя радість, проте, була недовгою – небо вже давно хмурилось-хмарилось і його, нарешті прорвало. Почалася злива, а моя курточка і дощові штани далеко. Я зупинилася під дахом якогось магазину, з ідеєю перечекати там дощ, одягнутися. Але Міка дає команду їхати далі.

Дощ далі лиє, вітер йому допомагає, я змокла до ниточки, моє тіло все свербить від комарів, я брудна і втомлена, і холодна, а він хоче щоби ми ще їхали далі?!

– Висохнемо на велосипедах. Будеш крутити педалі, загрієшся. Давай, ми сьогодні дуже мало проїхали.

– Ти знущаєшся?! Я не хочу нікуди їхати! Мені холодно, я промокла наскрізь! Я втомилася! Не відомо коли той дощ припиниться.

– Він скоро припиниться. Ходи. Побачиш – ти швидко зігрієшся.

– Ні! Я не хочу і не можу більше! Тобі байдуже на мене! Кілометри тобі важливіші, ніж мої почуття! Я не хочу простудитися! Будь ласка, давай зупинимося! Благаю! Будь ласочка! – Я готова була зупинитися посеред дороги і там ревіти.

– То що ти хочеш!? Зупинитися тут в готелі?

Хоч яка була втомлена, але я погодилася, що іти в готель таки краще у першій половині дня, щоби справді відпочити.

– Ні, я просто хочу сухе і тепле місце, де я можу випити гарячого чаю і переодягнутися.

На щастя, Болехів місто маленьке і в центрі знайшлася затишна кафешка. Там ми трохи відпочили, загрілися і таки вирішили їхати ще трохи далі.

В кінця дня була винагорода за мої страждання – під Долиною нас запросили додому. Ситно і смачно нагодували, поставилися з розумінням до моєї дієти і придумали щось мені поїсти замість м’яса, пустили у гарячий душ, дали випратися і виспатися у теплому, зручному ліжку. А зранку, як виявилося, що я забула планшет, Богдан привіз мені його в Долину. Прекрасні люди. Сподіваюся, що Богдан буде ще подорожувати і йому теж будуть зустрічатися такі прекрасні люди як його батьки.

Це був, мабуть, найгірший день усієї поїздки, але винагорода була теж доволі високою. Хоча, пройшло вже місяців два і складнувато було згадати що я відчувала, особливо зараз в затишку нового дому Міки в Одесі.

П.С. Тим, хто слідкував за нашою мандрівкою і хотів би ще історій, дуже рекомендую заглянути до Міки на сайт. Там ви можете почитати інші історії, а деякі ті ж самі, але з його точки зору, а найголовніше – побачити значно більше фотографій.

---

Дивно трохи все-таки – вдорозі я користувалася кожним моментом, щоби написати щось для блоґу, а вдома шукаю особливий момент і часто знаходжу відмазки – втомлена чи інші справи маю, чи ще щось. Так само і з багатьма іншими речима. У мене таке враження, що я вдорозі доглядала за собою більше, ніж вдома, хоч зараз виглядаю значно охайніше. Знову ж таки – я користувалася кожною можливістю. Гарячий душ? Нарешті можна нормально відчухатися, помити масне волосся і поголитися! А зараз можу ледь не щодня у ванній валятися по 2 години, але голитися не частіше, ніж вдорозі… Я ще не до кінця зрозуміла цей феномен, але думаю, що це просто тому, що ми все цінуємо коли у нас цього менше. Менше грошей маємо – менше витрачаємо і більше бережемо те, що маємо. Менше часу – більше встигаємо зробити важливих справ. Менше гарячої води – користуємося кожною можливістю, щоби вимитися.

Але у мене є ідея, яку я назвала “Рік нових звичок”, яка, сподіваюся, допоможе мені писати і публікувати частіше. Я вже приступила до її втілення і детальніше про це напишу можливо у наступному пості – перша чернетка вже готова 🙂