Читати під музику Астора П*яцоли “Весна”

Погода сьогодні явно жартувала з нами. Хоча цей жарт був величним і прекрасним.

Сиджу я на підвіконні палати на 9-му поверсі і спостерігаю як в далечі щось дивне відбувається в небі і бушує над містом. Сіра стіна суне на нас – не то сніг, не то дощ. За хвилину-дві воно прийшло до нас. Це – неймовірне видовище! Вітрисько дує, намагається дахи зірвати. Сніжинки носяться за вітром у шаленому танці. Мені аж захотілося опинитися у самому центрі завірюхи, вдихнути вітрисько на повні груди і піднятися у небо, щоби мною теж так кидало-крутило!

А потім вітрисько поніс цю хмару далі, до Карпат і йому вже не було чим кидати-крутити, тому почав він намагатися залучити до свого шаленого танцю пісок із землі. Щоправда, вони не так охоче з ним танцювали, то він, зрештою, заспокоївся і перестав бушувати.

Давно я не насолоджувалася такою погодою. Згадалося як минулого літа я потрапила у зливу. Мені, чомусь, зовсім не хотілося від неї десь ховатися. Мені цей дощ видався настільки прекрасним і теплим, що я вирішила ним насолодитися по дорозі на вул. Чорновола. Біжу щаслива, по калабанях стрибаю, на перехожих хляпаю. Усміхаюся людям. Багато хто, звісно ж, подумав, що я несповна розуму, особливо ті, кого я обхляпала. Дехто усміхався у відповідь і тим я дарувала ще чарівнішу усмішку.

Дивно, що люди такого не помічають…  Дивно також коли люди, щоби дізнатися погоду на день лізуть в ґуґл замість того, щоб виглянути у вікно і подивитися на небо. Віддаляємося ми від природи. Сумно трохи через це. Шкода, що люди розучилися насолоджуватися красою і величчю  природи, замкнувшись у бетонних коробках з екраном фейсбуку перед очима. Не всі, звісно, але таких надто багато.