Що ж, сьогодні остаточно вирішилася подальша доля моєї рученьки…
Вени мої вирішили не чіпати – їм надоїло бігати за мною і вони просто забили (мені таки пощастило з лікарем). У другий кінець коридору я все ще намагаюся не потикатися, щоправда, – там знаходиться кімната жахів для ходячих (принаймні для мене) під назвою “МАНІПУЛЯЦІЙНА”…
У перший день, коли я все ще була в шоці від того, що сталося і не до кінця розуміла, що сталося, тобто ще не встигла змиритися, я пішла до відкритого балкону подихати свіжим повітрям. Special for me поставили задрипане крісло, щоби я могла присісти почитати і заспокоїтися. Я тільки налаштувалася розслабитися, як тут мені кажуть, що я маю іти “всередину”. Там мене садять на крісло, просять задерти рукав і “попрацювати кулачком” (моя уява домальовує медсестру зі шприцом). Тут я з жахом усвідомлюю що вони збираються робити… Я, звісно ж, розревілася, почала благати не чіпати мене, “ні! я не хочу! будь ласка!”. Ті всі, у свою чергу “ти вже немаленька!” “шо ти як 5-ти річна дитина” і т. д. і т. п., я відповідала, що мені все-одно. Не знаю як на кого, але на мене такі штуки ніколи не діяли. Я їх за своє життя чула разів зо мільйон у різноманітних ситуаціях, зазвичай коли “дорослі” були незадоволені моєю поведінкою.
Наступні дні медсестра, коли брала кров у “лежачих” у палаті, до мене не лізла,а просила мене “зайти до неї пізніше”.. Я, звісно ж, при здоровому глузді цього не робила і не збиралася. Я би може і дала руку, чисто щоби перемогти свій страх, якби вона це зробила у мене в палаті на моєму ліжку. Але, оскільки, умови не було виконано, то, відповідно, не було виконано і дії.
Ось так я уникла цієї екзекуції..

А тепер про долю моєї руки.
У понеділок зробили повторний рентген і результат виявився не дуже задовільним. Будуть ставити мені 4 крила вітряка і я, нарешті, полечу. А якщо чесно, то поставлять мені такі штуки, щоби моя рука була увесь час в горизонтальному положенні під кутом 90 градусів. Для цього від ліктя буде іти спиця до тулуба і я буду виглядати як робокоп якийсь. Тато купив 4 драбиноподібні металеві штуки ледь не з мене ростом. Я довго не могла зрозуміти куди їх причеплять, тому я дійшла висновку, що мені будуть робити крила.

І так я буду ходити ще місяців два… Ото я влипла… Прощавайте походи в гори, прощавай велосипед прощавай йога, мабуть і автостоп… Ну, зате решту літа буду party hard.. За не знаю скільки у мене залишиться того літа я мушу надолужити усе в(и)трачене. Буду їздити далеко і багато на ровері, ходити в гори, кататися стопом по світу, стрибати, бігати, займатися йогою в парку і на даху свого дому, дурачитися в траві… і ще багато всяких рухливих штук як тільки їх забажає душа.
Ну, а до того, буду працювати, щоби потім заслужено відпочити і робити всю можливу фізкультуру, щоби хоч ноги не атрофувалися. Мабуть,буду ходити пішки всюди.

А з дійсно хорошого за сьогодні було кілька речей.
Сьогодні мені поприносили купу смачностей. У т.ч. бурячки від тата.Але найсмачнішими були вареники від самої Прницеси Діани.Ніхто так не вгадує моїх бажань як Принцеса!
А найбільше я рада була бачити своїх дітисьок. Віталька і Алла з Іринкою.Вони приїхали самі аж з привокзальної! Щоправда, їх батьки не в курсі, що вони самі поїхали… Але це вже інша історія. Дуже рада була їх бачити! Трохи поговорили про мультики, посміялися і на останок зробили селфі.

Ось такі от пироги у лікарняних буднях.