Привіт моїм постійним читачам і випадковим перехожим! Як вам карантинується?
Мене особисто вже втомив той карантин і статистика теж не тішить, а більше викликає тривогу. Ще більше тривожить, коли бачу натовпи гостей на весілля у Львівській області, яка лідирує за кількістю заражених коронавірусом і смертей внаслідок захворювання. Хоча, це – окрема тема для розмови. А щодо мене особисто, мені катастрофічно бракує спілкування! Дехто зі знайомих каже, що у них стало спілкування більше. У мене ж 99% спілкування відбувалося у фізичному світі при особистих зустрічах і я не звикла до онлайн спілкування, не працювала над підтримуванням стосунків на відстані, так само як і над тим, щоби мати учнів онлайн. А тепер сиджу кусаю лікті…
А ще я залипаю у телеграмі. Там я створила 2 канали. На першому я переважно кидаю лінки звідси, але останнім часом і почала писати свої враження від чужих статтей, на які я натрапляю переважно там же, у телеграмі. Власне, останній мій пост – коментар до статті про / враження від підручник/а зі статевого виховання. Другий канал – чисто на екологічну тематику переважно для тих, хто є новачком у цій темі. Там я, восновному, пишу коментарі до статтей, на які на трапляю переважно у телеграмі.
Але не переживайте, вордперс не покину – я, нарешті, дописую повноцінну статтю, яку сподіваюся опублікувати тут протягом тижня. Так давно не писала повноцінних статтей, що було страшно братися за першу чернетку, а ще страшніше за першу редакцію (хто хоч інколи творить щось на публіку, зрозуміє про що я). Таке враження, що я розучилася писати… Проте, я таки змогла перечитати її вже разів п’ять і тепер її треба лише відшліфувати.
Щодо учнів, то якщо ви не в курсі ще, я – вчителька англійської. Мала учнів зі свого містечка, але діти порозбігалися як почався карантин і тепер у мене майже не залишилося учнів і доходу. Тому, якщо ви, або ваші знайомі хочуть вивчати англійську і готові за це платити – звертайтеся. Я переважно вчу говорити і готую до різних іспитів, але у плані цілей учнів – гнучка. Власне, допомагаю їх виставити і досягти. Тут, на olx, можете детальніше про це почитати і зв’язатися зі мною. Буду дуже вдячна, якщо замовите за мене слівце. А як лінь іти на олх, то зв’язуйтесь напряму:
Ну, і підписуйтесь на канали 😉
Щодо Телеграму – вітаю! Долучився до твого каналу про екологію. Телеграм – це, на моє переконання, дуже хороша платформа. Він допомагає боротися із “шумом”, якого зазвичай забагато в інших соцмережах. З іншого боку, він лише підсилює ефект ехо-бульбашки, про це слід пам’ятати.
Щодо спілкування наживо – кожному своє. Коли я жив у Німеччині, мені дуже бракувало людей, з якими можна просто зустрітися за кавою та по-людськи поговорити про щось, що мене турбує тут і зараз. Мені було в радість і по відео-зв’язку зі старими друзяками побазікати, але це все одно не те саме. Але серед моїх знайомих є і чимало таких, кому було би цілком ОК на півроку закритися в хаті і ні з ким навіть телефоном не говорити. Звісно, я їх не розумів тоді, в Німеччині, і зараз, в часи каратину, не розумію так само.
Дякую, що долучився! Я теж полюбила телеграм через його мінімалізм а також політику приватності, яка для них важлива.
Цікаве твоє зауваження про бульбашки – я над цим не задумувалася, але думаю ти правий. Хм.. є над чим подумати..
А щодо знайомих, які можуть півроку ні з ким не бачитись, то є такі люди. Серед моїх знайомих теж. Але мене це не сильно дивує, бо вже давно чула про таке японське соціальне явище як хікікаморі – це люди, які нікуди не виходять і ні з ким не спілкуються (може хіба онлайн переписка і форуми). Я особисто здуріла би так… Але розумію, що у цих людий високий рівень соціальної тривоги і овни вирішують, що замість боротися, краще уникати. Соціальна тривога є у більшості людей більшою чи меншою мірою, але вони таки вирішують, що живе спілкування того варте
У мене також високий рівень соціальної тривоги та і тривожності в принципі. Але я не можу без людей. У тій-таки Німеччині я навіть у своєму будинку створив ком’юніті із сусідів: один був з Лівії, інший з Кореї. Готували страви одне для одного, вибиралися на каву, навіть Новий Рік зустрічали разом – і я вважаю це великим і правильним досягненням. Ми живемо в епоху, коли всі ніби подуріли від міфу про силу індивіда (“ти досягнеш усього, чого забажаєш” і подібна єресь), ми вважаємо, що технології вирішать усі наші проблеми. Але я бачу світ інакше, я бачу його таким самим, як і тисячу років тому – для вирішення великих проблем, для створення великих речей потрібні колективні зусилля, потрібна кооперація. Вся ця гіперіндивідуалістична хрінь – це насправді атомізація, яка полегшує упраління розрізненими особинами, не здатними довіряти, об’єднувати, самоорганізовуватися.
Я можу зрозуміти хікікоморі в Японії та і багатьох наших людей. Коли ти живеш все життя у мілі***дричній квартирі з батьками, братами, іноді ще з якимись родичами, коли на вулицях тебе штовхає море людей, які постійно йдуть і йдуть і йдуть, і не бачать нічого перед собою – звісно, тобі хочеться побути на самоті. У мене таке теж буває. Мені потрібно просто посидіти із записником і подумати. і щоб мене ніхто не чіпав. Але така ізоляція надовго теж шкідлива, бо можна перетворитися на овоч, який тільки перекочується від ліжка до ноутбука, туалету і холодильника – це не є шлях до успіху чи задоволення собою.
Мене особисто вже втомив той карантин і статистика теж не тішить, а більше викликає тривогу. Ще більше тривожить, коли бачу натовпи гостей на весілля у Львівській області, яка лідирує за кількістю заражених коронавірусом і смертей внаслідок захворювання.
Цікаво бачити як швидко змінюються погляди
https://prnt.sc/t1zfv9
Так, погляди змінилися. Тоді, 3 місяці тому, тільки все починалося. Навіть в Італії ще не було такого вибуху. В мені це відбувалося не дуже швидко, але уявляю що зі сторони воно виглядає ніби доволі раптово.
Це була стадія неприйняття реальності. Зараз я змирилася з цією реальністю (майже)
Круто що ти таке робиш! Я дуже розумію про що ти 🙂 мені ця тривога теж часто дає енергію щось таке робити. Я з тобою цілком згідна!
Радий тебе чути, nastasi!
Для мене карантин теж став тим ще випробуванням. Робота лишилася, просто перейшла у дистанційний режим, але до нього важко було спершу призвичаїтися, коли на голові стрибає двоє малявок, яких не можна було ні на майданчиках вигуляти, ні ще кудись відвести) Але якось впоралися. Ця ситуація навчила мене більше цінувати час, працювати ефективніше. Такий собі стрес-треніг)
З нетерпінням чекатиму на анонсовану статтю)
малявки по голові скачуть 🙂 чула про таке. У моїх друзів однокімнатна квартира і 1,5 річна малявка ніяк не могла зрозуміти чому тато не може з нею гратися коли він вдома, їй же байде, що у нього там супе-пупер важлива нарада, вона хоче тата тут і зараз. Зрештою, тато почав ходити на роботу, але до друга у його вільну кімнату.
Інший друг далі ходить в офіс, але він там сам.
Ця ситуація нагадала мені також про це відео https://www.youtube.com/watch?v=Mh4f9AYRCZY
Ой, так у мене теж було щось подібне))) Саме під час онлайн-наради, коли ми обговорювали з колегами одну задачу, до мене в кімнату почала заходити менша, а старший її не пускав. На відео цього не було видно, але шуму від неодноразового гримання дверей і дитячої суперечки, я думаю, на тому боці не могло бути не чути)