Я у ягідному раю. Стільки ягід я в житті не їла. Вже зуби болять.

Сидіння мені добряче натерло вже. Відколи стартувала зі Стрия, я майже щодня на ровері. Добре, що маю спеціальний крем для велосипедистів, який дає ефект охолодження і зменшує тертя.

Горби мене вже зовсім не тішать, тому часто на вершині, якщо знаю, що по інерції на наступний не виїду, то зупиняюся і починаю прокрастинувати – їсти, пити, фотографувати, щось поправляти, телеграм читати. Але потім, як під’їжджаю думаю “тьфу! не такий вже й він страшний той горб. Заїду.” Тоді я кладу язик на плече, ноги на педалі, руками міцно хапаюсь за руль і їду.

Під час минулого велотуру я навчилася спокійніше ставитися до пагорбів. Не пам’ятаю чи теж так прокрастинувала, але тоді я, здається, все ж менше їхала за день і львівська обл. не так гориста. Загалом, я зрозуміла, що мені важливо знати чого очікувати. Наприклад, я намилилась їхати на Бакоту (регіон у Хмельницькій обл., у т.ч. с. Бакота, який затопили у 80-х при будівництві Дністровської ГЕС, зараз дуже мальовниче місце) і мене попередили, що там складно – високі підйоми. То мені якось морально вже легше – налаштовую себе на труднощі і менше стогну.

Я усвідомлюю, що втекла від буденних проблем і нагадую собі про це час від часу. Мені подобається думати про проблеми як про горби – після спуску обов’язково буде підйом швидше рано ніж пізно і чим крутіший спуск, тим крутіший підйом. Тобто, як вирішу одну проблему, піднімусь на один горб, перепочину, насолоджуся успіхом-спуском, буде ще один горб-проблема. Іноді пощастить і я можу по інерції заїхати до половини чи, якщо вже дуже пощастить, то на саму вершину заберуся без особливих зусиль. Таке буває у половині випадків чи менше. Хоча, як мені дзвонять по буденному питанню, то все ще дуже не хочеться відповідати і вирішувати якісь проблеми. На щастя таке буває вкрай рідко.

Буває мені все ж бракує компанії і я навмисне зупиняюсь на сієсту у місцях, де до мене можуть підійти, заговорити зі мною, позахоплюватися мною. Помітила що у голові буває “Ну, підійдіть до мене! Ну, заговоріть зі мною. Я ж крута! Ну будь ласка, зверніть на мене увагу!” Так, я екстравертка і люблю увагу, люблю сцену. Раніше мене за це соромили деякі люди, але тепер я не бачу у цьому нічого поганого, бо знаю, що у той же час, люблю послухати історії інших, приділити іншим увагу, вмію розговорити. А що комусь здається, що привертаючи увагу до себе, я привертаю увагу до них, то їх проблеми.

Тим не менше, я відкрита до різного досвіду. Я помічаю свої такі думки і спостерігаю за своєю поведінкою. Я вирішила – навіть якщо у мені буде мало уваги, то це практика медитації, є час для подумати і повідчувати. І як тільки я вирішила з цим змиритися, мене у Бучачі (Тренопільська обл.) пожежники запрошують з дороги заночувати у їх частині. Розпитуються, захоплюються, і навіть на телеграм підписуються. Я тішуся.

Також, помітила за собою, що часто мені здається ніби мене повинні пригощати, мені повинні допомагати, хочеться, щоби пригощали-допомагали, бо я ж велотуристка, дівчина сама подорожую на велосипеді. Звісно, я ніколи не прошу прямо і намагаюся цього не видавати ніяк, але все ж маю таке таємне очікування. І від цього частково втрачається ось це глибоке відчуття вдячності і радість приємної несподіванки. Що робить подорож нуднішою.

Щодо практичних моментів, від кульочків відмовлятися мені не вдається. веганити також (хто не в курсі, веганство – це відмова від продуктів тваринного походження (птп) і тих, що тестувалися на тваринах) , особливо, коли в селі пригощають старенькі. Каюсь грішна – одного разу я стовкла три смажених на шкварках яйця на вечерю і мені навіть засмакувало (хоча я все ж переживала як мій орагнізм сприйме таку кількість тваринного жиру на ніч, але ніби гірше не стало). А одного разу, у тому ж Бучачі, мені захотілося морозива (давно намагаюся уникати індустріальних ПТП). Я його купила і мені не засмакувало, що трохи тішить, бо менше тягне. Торбинки я хоч і вожу з собою, мені часто лінь знімати резинки, відкривати сумку, шукати кульок з кульками, закривати сумку, натягувати резинку. Тому я буває беру в магазині їх кульки.

Я здається, знайшла оптимальний для себе розклад – вставати о 6-6:30 ранку, стартувати 9-9:30 (так, я дуже довго збираюся), їхати до 11:30-12 і робити сієсту до 5-6 год вечора – купатися, їсти, писати, читати телеграм, спати і потім їхати до 9ї год. Хоча, вдень після години спання важко дуже встати і змусити себе пакуватися, а потім їхати далі. Проте таким чином мені вдається проїхати десь 50 км, залежно від висоти і кількості горбів.

З пригод – у Свіржі (село із замком у Львівській обл.) зловила першого в житті кліща, точніше, він мене. Помітила його вже у Тернопільській обл., коли купалася у ставу у Бережанах. Миюся під пахвами і відчуваю якесь новоутворення під лівою. Придивилася, а то кліщ. Я трохи запанікувала, бо знаю, що кліщі переносять всіляку заразу, у т.ч. страшний вірус енцифаліту. Місцеві дівчатка мені почали радити що робити і розповідати свої кліщові історії. Я пішла у кафе, де залишила ровер, і дядечко повар мені з трудом, але все ж викрутив ту заразу ниткою. Набряк і почервоніння не сходило днів 5. У тому ж кафе, мене пригостили салатом. Правда, подали у паперовій тарілці з дерев’яною виделкою. Бережани, взагалі, симпатичне містечко, особливо набережна алейка.


Іде третій тиждень дороги. Зараз я у Вінницькій обл., м. Буша. Тут дуже багато кам’яних скульптур, гарних краєвидів, трипільської культури, сонця, зелених садиб, легенд і місць сили. Але про Бушу краще розповім окремо.

Я встигла загубити окуляри і перчатки. Без них дуже скрутно і сумно. Крім того, нові обійдуться мені у додаткових гривень 500 і кілька годин пошуку на олх.

Якщо у вас є бажання мене підтримати, то є кілька способів:

  1. Розказувати про мене і мій блоґ друзям-родичам-знайомим і чужим. Можна давати лінк на телеграм також https://t.me/sketchesofalife – там я пишу частіше, але не так глибоко і розлого
  2. Матеріально – закинути копійчину на картку 4441114425247523

Мої основні витрати:
Їжа – сухофрукти і халва на 2 тижні = десь 300 грн, крупи та овочі = 150 грн, обід у кафе 3-4 р./тижд., 1 обід = 30-40 грн.
Спорядження – потребую ще 1 пляшку (одна мала, а інша віддає пластиком, тому хочу металеву) 300-1000 грн, чехол до фотоапарату 50-100 грн., нові перчатки і окуляри десь 500 грн.
Проживання в готельчику (відпочити від людей, перетравити враження і підготувати ще нарисів з життя вдорозі) – 3-4 р./міс., 1 ніч = 150-500 грн
Розваги, сувеніри, ін. непередбачені витрати (у т.ч. відновлення спорядження) – поняття не маю скільки це може коштувати

  1. Допомогти знайти вписку у Херсонській обл. і Миколаївській обл.
  2. Зворотній зв’язок щодо самого письма. Я ж хочу краще писати – красивіше, емоційніше, яскравіше, чіткіше. З цим краще пишіть у приват на тг @nastasime чи емейл [email protected]

Підпишись на розсилку, щоби отримувати сповіщення про нові пости

2 thoughts on “Тиждень 1. Нудно трохи у ягідному раю

  1. Дякую, Настю! Дуже цікава історія. Бо я теж полюбляю мандри на велосипедах, тому всі твої пригоди переживаю з розумінням. З горбами нам теж доводитсья воювати, зазвичай пішки) А взагалі намагаємося підбирати лінію маршруту, щоби було менше перепадів. Так вона виходить дещо довшою, але з меншою витратою сил і, можливо, часу. Щодо кліщів можу порадити простий спосіб, яким ми користуємося. Треба взяти звичайний пінцет, стиснути ним комаху (але не надто сильно, аби не повідривати їй нічого), і 1-2 рази прокрутити навколо своєї осі – наче лампочку викручуєш. Після цього кліщ цілий і неушкоджений лишається окремо від твого тіла і можеш сама вирішувати його подальшу долю. А почервоніння, припухлість і свербіж можуть тривати ще з тиждень. Деякі радять кліща не викидати, а принести в найближчу лабораторію, аби там визначили, чи він не переносить якусь страшну заразу (є хвороби, які проявляються через кілька місяців, коли вже й самого місця укусу давно не видно).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *