В неділю дізналася, що мама мого знайомого зі Львова померла від covid-19 за три дні від появи перших симптомів. На перший день у неї був нежить, на другий – пневмонія, а на третій – згортання крові і людини нема… В лікарню її не взяли, бо нема місць.

Інша моя знайома, сімейна лікарка, перехворіла на ковід у відносно легкій формі 2 місяці тому, але досі страждає від наслідків. У неї підскочив і до того високий рівень цукру, впав і до того понижений зір, а на додачу, у неї випадає волосся. Вона каже, що ця зараза сильно б’є по слабких місцях в організмі.

Ці обидві жінки були/є віком 55+.

Але не тільки старші хворіють на ковід. Згадала історію 20-річної дівчини зі Стрия, яка померла від ковіду, бо їй відмовили у вчасній медичній допомозі.

Це вже не суха статистика і не історії великих політиків, яких обслуговує найкращий медперсонал країни. Це – історії простих смертних, таких як ми.

Я згадую свої слабкі місця і від цих історій стає страшно дуже. Водночас, сумно, що я не можу собі дозволити відвідувати масові чи не дуже заходи, і мушу зважити усі ризики перш, ніж фізично зустрічатися з близькими людьми…

Мене також тривожить дуже той факт, що я не знаю скільки ще ця пандемія буде тривати. Не знаю яким буде світ після цього, які обмеження мене чекають. Коли я зможу знову подорожувати не боячись заразити себе чи прекрасних гостинних людей? А що як взагалі не зможу більше вільно подорожувати? Що як люди вже не будуть такими гостинними, бо будуть боятися? Коли я зможу організувати якісь заходи для збереження довкілля не боячись заразити себе чи учасників? В неділю я збирала людей, щоби провести час на Річці у рідному Стрию. Хотіла щоби ми трохи відчули зв’язок з Природою і прибрали сміття. Але на жаль, чи на щастя, через погоду довелося відмінити захід. Того ж дня я і дізналася про першу історію і про ускладнення у другої жінки.

Хоча, пишучи про заходи для збереження довкілля, я подумала, що якщо нічого не робити, то нам це вилізе боком – ми будемо хворіти і помирати від забрудненої води і повітря. От думаю тепер – що робити? Чи варто зустрічатися з власниками кав’ярень, щоби допомогти їм зробити їх бізнес більш екологічним? Чи варто організовувати тусовку на Річці? Чи може варто організувати ці зустрічі, але добре подумати про безпеку?

Я відмовилася прийти на святкування братового весілля, не зважаючи на їх запевнення, що вони будуть тусуватися на вулиці (але спати в готельчику і їсти-пити-обійматися за одним столом), їх буде менше 30 чоловік і всі молоді, а посуд одноразовий (хоча, останнє викликало у мене сильний дискомфорт, чи не більший ніж сам факт масової тусовки). Тепер вони мені про це ображено нагадують, особливо коли я запрошувала їх прийти на Річку. Мої ствердження, що я не збиралася там ні з ким обійматися і взагалі, попереджала людей триматися на відстані та носити маски, були зустріті аргументом, що мене ж ніхто не заставляв би обійматися на святкуванні… Це – ще один момент, який зупиняє мою еко-активістську діяльність.

Мені набридло бути у підвішеному стані, жити у невідомості. Але у мене, як і у всіх нас нема вибору, як тільки намагатися створити якийсь свій порядок у цьому світовому хаосі. Шукати зачіпки радості, зачіпки стабільності, надійності.

Вам, мабуть, цікаво чим я живу і про що думаю останні 2 місяці. То я розповім трохи.

Я взялася писати роман в рамках міжнародного письменницького марафону NaNoWriMo. Ще 3 тижні тому я уявлення не мала про що хочу писати чи з чого починати писати . Але завдяки вправам на сайті я втілюю давнє бажання – написати антиутопію. На разі я займаюся світобудовою і описами персонажів. Світ набирає чіткості як картинка пазлів. Починати саме письмо маємо вже 1.11 і за місяць листопад маємо написати 50.000 слів. Більшість учасників по-трохи починає панікувати… Я у тому числі, але, тим не менше, ми хочемо написати/дописати свої романи.

Думала я, спостерігала і усвідомила, що ми тісно пов’язані з навколишнім середовищем, з природою. Ми і є природа. Але у якийсь момент людство втратило цей дуже важливий для нашого благополуччя зв’язок. Ми себе почали вважати окремими від природи, вищими від інших тварин, богоподібними, якщо не богами. І таке враження, що ми все більше і більше віддаляємося від природи, у чому нам спраяє комфорт міста і сучасних технологій. На ці роздуми мене наштовхнула книга How to Do Nothing: Resisting the Attention Economy – Як нічого не робити: протистояння економіці уваги. Авторка Джені Одел тут показує як пов’язані мої улюблені глобальні проблеми – екологія і сучасні технології. Якщо дуже коротко, то вони нас відволікають. А якщо довше, то я напишу окремий пост з цитатами. Після прочитання цієї книги, місяць тому я провела цілий день на Річці без інтернету і чітко зрозуміла що вона має на увазі.

На оcтанок, ось вам прекрасна пісня, яку написали мої друзі з Сербії. Мілан і Ксеня мали побачення у Львові і гостювали у мене у 2013 (чи 2012) році. Тоді Ксеня жила в Москві, а Мілан у Сербії. Через кілька років Мілан забрав Ксеню до себе і я приїждала до них вже 4 роки підряд.

Enjoy! 😉

П.С. Доки ви не пішли, я залипаю у телеграмі останні місяці, там же і частіше щось публікую, тому заходьте в гості і туди: Еко Ініціативи та Вітер Свіжістю Несе