Нарешті ми в Одесі! Велокомп’ютер показує страшні цифри – 2200 км… такі ж як і бессарабська гостинність та вітри Буджацьких (Бессарабських) степів. У буквальному значенні цього слова.

Останні кілька днів ми з Мікою відчували страшенну втому від людей. Нам дуже хотілося розкласти свою палатку десь в полі чи на березі озера, щоби нікому не розказувати стопіцотий раз хто ми, як ми тут опинилися і куди прямуємо далі. Але коли ми питалися чи можна в полі розкласти намет, нас запрошували додому і годували смачно та ситно, а до того душ давали і їжу з собою на обід. Ще нам, особливо мені, набридли помічники, які рвуться допомагати з поломкою велосипедів, підказувати який маршрут нам краще вибрати (тут особливо дратувався Міка, бо він розглянув всі можливі варіанти і зрозумів, що, по-суті, різниця невелика, крім того, часто люди не розуміють – що погано для автомобілів, зазвичай добре для велосипедів і навпаки), хочуть дати нам 2 кілограми помідорів, кілограм винограду, 2 літра вина чи три кавуна (хай і вдвічі менші, ніж зазвичай). Або ж дають нам поради про те як мати стосунки з богом, щоби покращити наші романтичні стосунки знаючи, що ми нерелігійні і навіть не поцікавившись чому. І відмовити складно, бо не хочеться образити людей, які до нас з добром. Крім того, пиріжки з бринзою такі добрі і в душі можна нормально відчухатися (зазвичай ми миємося з пляшок і 1 літром сильно багато не відчухаєш). Але це вже реально набридає, коли люди не розуміють, що нам дуже незручно це все тягнути, не зважаючи на наявність сумок, і наполягають, ще й інколи кажуть “Нічого, щось придумаєте” звучить як “Нас це не обходить. Наше діло запропонувати, ваше діло прийняти.” Інколи приходиться говорити “Ні, дякую, нам не треба” з агресією, щоби відмовитися від їх щедрості.

А до всього, Міка вважає нас послами-представниками в першу чергу велотуристів, а далі мандрівників загалом, мешканців Західної України та бразильців чи іноземців загалом (у його випадку). Він завжди намагається бути дуже ввівчливим та уважним до людей, щоби до інших мандрівників ставилися не гірше ніж до нас. Інколи навіть занадто ввівчливим, як на мене і деяких людей, які вважають, що йому це перейде ще через якийсь час подорожі в Україні 🙂 Але на щастя, не всі такі – трапляються інколи люди, які розуміють, що нам в напряг приймати їх дари.До всього, ми не досипали через комарів чи незручні ліжка. Загалом, в Бессарабії ми ночували в наметі 1 чи 2 рази, а готували їсти десь стільки ж. Ніколи б не подумала, що втомлюся від гостинності… Ми втомилися від людей, бо їх шукали і уважно слухали їх історії . Мабуть, для такого проекту як ми собі придумали у Бессарабії, треба більше часу в готелях і може якісь практики, щоби краще відновлювати енергію. Я, звісно, екстраверт і обожнюю спілкуватися з людьми, але, як кажуть поляки co zabardzo, to niezdrovo – коли забагато, то шкідливо.

Що ж, сподіваюся за 4 дні в Одесі ми трохи відновимо енергію і надалі будемо менше шукати людей.А щодо вітрів – то вони тут реально страшні. Буває мало не падаю від них і вони дуже тормозять. Часто по рівному асфальті ми ледве набираємо 10 км/год. До всього доброго, я тепер простуджена. Загалом, за всі 2+ місяці ми мали попутний мабуть тільки один раз – а так то зазвичай бічний, або в лице.

Пригод як таких більше не траплялося, крім того, що колеса спускали і в передній камері ми так і не знайшли проблему. І мене це просто вибішувало. Може я би так не злилася на людей, якби з колесами було все в порядку. Та і вони би тоді не рвалися нам так допомагати. А ще мені запропонували стати завучем у крутезній державній школі. У с. Лиман є молодий директор Олександр Федоров, який хоче щоби у їхньому селі було добре жити і активно працює у цьому напрямку. У них є новенький будинок для молодих спеціалістів у будь якій потрібній громаді галузі, який вони надають безкоштовно. Крім того, він хоче, щоби до них приїжджали групи велотуристів (Велотуристам увага тут!) – школа надасть екскурсію по регіону, харчування в їдальні, новенькі та чистенькі душ і туалети та місце для наметів. Там же я познайомилася з вчителькою літератури, яка ніколи не підвищила голос на дітей, але її всі любили та поважали, як і її предмет. Так освіжаюче було поговорити про літературу з людиною, яка розуміє! Мені захотілося там залишитися, щоби слухати її і працювати з п. Олександром.

Ось кілька більш випадкових, але не менш цікавих фото. Тицяйте на фото, щоби почитати про що вони:

На цьому все на сьогодні. До нових зустрічей. Дякую, що читаєте! Питайте, робіть репост у соцмережах та підписуйтеся (кнопочка follow внизу). Спамити не буду – тільки мої пости будуть приходити. А якщо хочете особистого спілкування – пишіть на [email protected]