Жарко. На вулиці 30 градусів точно є. Рюкзак важкезний, явно більше 10 кг. Там як мінімум 1 кг речей, які мені точно не потрібні у Польщі, але я пакувалася і здавала квартиру поспіхом. Cтрашенно натерає пояс, тіло протестує як тільки я беру його в руки. Але згадую фільм Wild (Дика), знятий за автобіографічною книгою. За сюжетом дівчина, яка ніколи не була в горах вирішила пройти кусок Тихоокеанського Хребта довжиною у 1770 км за 3 місяці. Там і невміння розпалити газову горілку і мозолі до крові були, і сніг, і спека без каплі води, і важкезний незручний рюкзак (типу таких як були у СССР). То я думаю якщо вона таке пережила, то я тим більше зможу.
Учениці віддала паперчики з моєї коробки матеріалів для творчості, в бібліотеку віднесла книжки і купку олівців, останнє сміття з хати розсортувала і винесла, пороздавала майже все, що планувала туди, де планувала. Ми стартували на два тижні пізніше, ніж планували другий раз. Взагалі, старт переносився разів 5-7 з різних причин (перша дата була першого травня). Переїзд зайняв купу часу, грошей і нервів теж трохи. Міка вже страшно хотів у дорогу на свій велосипед – чи не єдине місце в світі, де за його словами, він почувається як вдома і по-справжньому щасливим, тому нервував. А я все сортувала папірці, роздавала книжки, доскладувала пазли на 1500 штук (так і не доскладала, зваляла всі 1000), звільняла шухляди, пакувала коробки и створювала хаос по всій хаті. Ми віддали квартиру, яку орендували. Переїзд це складно…
Але ми в дорозі, нарешті! Приїхали в Польщу купувати мені велосипед. Всі питають “Чого аж в Польщу?” – “Бо у нас нема туристичних велосипедів на мене і багажних сумок.” Я автостопом, а Міка за мною ровером. Ми плануємо весь сезон кататися по Україні, прямуємо на Південь, на разі. Було би ще круто в Крим поїхати, але Міці, як іноземцю, потрапити туди майже нереально, особливо через Україну.
Я хвилююся як мені буде на ровері. Чи схудну я ще більше – і без того всі кажуть, що дуже худа. Чи відмовлюся я від довгого волосся, красивих сукеночок і спідничок на користь практичності? Чи загалом почну менше за собою доглядати, бо в дорозі це буде складніше, а вдома мені здається, я цього роблю дуже мало, хоч і люблю наносити кремчики-масочки. Чи зможу я і надалі їсти смачну вегетеріанську їжу з достатньою кількістю поживних речовин? Більшість дівчат-жінок, які так подорожують відмовляються від красивого одягу, від макіяжу тим більше, часто накоротко стрижуться. Взагалі, всі велотуристи, такі що по хардкору далеко і довго по світу катаються, забивають на все крім базових потреб. А чоловіки до того ж, харчуються переважно вівсянкою з горіховим маслом і шоколадними батончиками.
Але і Міка, і інші розказують про духовний аспект такого виду подорожей. Міка каже, що він власне в дорозі усвідомив свої потреби, в дорозі він відчуває значно менше тривог, в дорозі він значно більш відкритий до невідомого, до непередбачених обставин і відчуває гармонію в собі і з навколишнім світом загалом. Люди розповідають, що на велосипеді більше бачиш і помічаєш, бо рухаєшся повільно. Також соло мандрівники стверджують, що таким чином з’являється і купа часу на роздуми. Це майже як медитація виходить.
Міка час від часу питає чому я хочу подорожувати велосипедом і це, звісно ж, заставляє мене задуматися над цим питанням. Не зважаючи на те, що він мене “покликав”, я погодилася, бо наслухалася цього всього і мені стало цікаво що то таке. Мені цікаво що дасть мені такий спосіб пересування, що я знайду у собі, чи щось загублю.
Нещодавно я почала все більше і більше усвідомлювати, що мені частенько складно зробити вибір. Мене це буває паралізує і я вирішую не вибирати – будь що буде, хоча Міка переконує, що це теж вибір і далеко не найкращий. Так от, сподіваюся, що за це літо на велосипеді я зможу краще розуміти що мені справді треба і взяти цей досвід у повсякденне життя.
Так подумати, проблема з подорожами і подорожниками дуже часто у тому, що ми ніби вчимося чогось в дорозі, усвідомлюємо і помічаємо краще багато речей, але не переносимо цей досвід у повсякденне життя в місті. Ми не є на стільки відкритими та уважними вдома, як ми є вдорозі. Але я не про це зараз.
Я хочу побачити на скільки гарно можна одягатися, на скільки можна доглядати за собою і на скільки смачно можна їсти за польових умов життя на велосипеді. Знаю, що на початку буде дуже важко, але знаю, що десь за 3-4 тижні я втягнуся. Найбільше я боюся холодних душів і найбільше хвилююся за харчування таки.
Що ж, подивимося… Дописую пост у селі неподалік Ярослава, у нашого хоста Кшиштофа. Через кілька днів ми будемо повертатися на Україну на роверах вже разом. Так як цього Міка довго чекав.
Я буду записувати як мені вдорозі, про людей, які трапляються на шляху і щотижня звітуватися тут. А між тим потісню ще кілька постів на тему екології, які написала давніше, але ще не відредагувала. Сподіваюся також, написати ще хоч один пост про Бразилію, власне, про українське місто, де говорять як говорили ще за бабусі Австрії і як нам подорожувалося там загалом.

Цей пост я написала ще тиждень тому, але через відсутність стабільного інтернету та присутність цікавезних і прекрасних людей, відшліфувала і запостила його аж тепер, в Жешуві (сюди ми приїхали за сумками мені) перед самим відїздом. Чернетка наступного поста теж уже є. Сподіваюся, що на днях знайду можливість відредагувати і запостити його.