Тиждень тому повернулася зі своє першого соло велотуру. Поки Міка лазить по далеких Карпатах вже місяців два, я вирішила десь поїхати і набратися вражень, щоби не з’їхати з глузду вдома, сидячи на одному місці. Я каталася по Львівській області 2,5 тижні.

Чому я подорожую ровером?

Мені це питання задавала чи не кожна людина, з якою я говорила більше хвилини. Я і сама задаю собі це питання. До минулорічного туру я боялася, що мені такий вид подорожі не сподобається, бо я надто люблю комфорт і не надто люблю фізичні навантаження, випробування. Я і досі так часто думаю про себе. То нащо я знову нагружаю свій туристичний ровер і десь їду на ньому? 

Штовхаю ровер десь під гору вже близько години через лісову стежину де грузнуть колеса в болоті і ледь не панікую від кількості комарів і думаю “Нафіга мені того?”

Їду по трасі і мене обганяють автомобілі на швидкості понад 100 км/год, а вантажівки під’їжджають так близько, що здається зараз зачепить, або ж мене занесе на трасу, а в думках “Що я роблю зі своїм життям?”

Чи блукаю польвими стежками між борщевиками і якщо я навернуся через камінчик, то впаду і можу отримати серйозні опіки. В голові знову голос “Чому тобі вдома не сидиться? Якого милого ти сюди поперлась?”

Або ж коли невисипаюся після ночі в наметі, бо не звикла спати на твердому і замерзла, крім того, просиналась від кожного шороху, бо боялась, що ровер заберуть чи інші речі “Нащо я себе мучу?”

Як їду по сільських ґрунтових дорогах посипаних камінцями, колеса прокручуються так, що я ледь тримаю рівновагу. Крім того, машини, проїжджаючи повз, залишають хмару куряви довжиною з кілометр. Я навіть починаю, переживати за свої легені… “Серйозно, з цим часом і енергією могла би чимось більш суспільно корисним зайнятися”

Але ці думки вивітрюються, коли я спускаюся на швидкості 30-40 км/год і чую тільки шум вітру у вухах, що обвіває жаданою прохолодою моє тіло. У такі моменти я відчуваю, що живу. Роздратування, злість і навіть втома забуваються, коли я відчуваю глибоку вдячність до селян, що пригощають мене їжею, хай навіть такою, що мені лікарка не радила вживати, але зате від щирого серця, з великим бажанням допомогти мені. Втома і злість на погану дорогу змінюються на радість і навіть скромність, коли веду цікаві розмови з людьми, які захоплюються мною, з якими за інших обставин нізащо навіть не познайомилась би. Так, я відчуваю скромність, якої навчилася вдорозі – хоч людей вражає те, як я подорожую, але для мене це не є приводом для зазнайства і гордині. Я ж то знаю яких зусиль мені це коштувало – натиск педалі, за натиском, метр за метром, кілометр за кілометром і я опиняюсь там, де я опиняюсь.

І все-таки, чого ж я знову пакую сумки, чіпляю їх на ровер і їду десь без конкретної мети? Мені стало в кайф в кінці дня брудною, липкою і голодною стрибати у прохолодну водойму. І мені вже байдуже що температура у цій водоймі 5° чи водойми взагалі нема, а є тільки пляшка на 750 мл. Її дивовижним чином вистачає, щоби змити з себе дорожню пилюку, яка прилипла до спітнілого тіла. Дивовижним чином я навіть маю сили бігати і стрибати полонинами Гавареччни від задоволення і захвату красою пейзажів навколо мене. І загадую як коли приїжджаю у місто додому після 35 км подорожі і валюся з ніг. Крім того, вже за тиждень велотуру я звикла до свого намету, спальника і карематів, мені там навіть дуже затишно. Це мені нагадує дитинство, яке я проводила з батьками в горах, де нам з братом давали значно більше свободи, ніж у місті.

• 

• 

• 

У велотурі я краще усвідомила свої потреби і розумію як насправді мало потрібно мені для їх задоволення. Я отримую спілкування, фізичне навантаження для хорошого сну і самопочуття, їжу і воду, а також комфорт чистоти тіла і затишок намету. Також досягнення і долання перешкод мені додає впевненості у собі, своїх силах, які я можу перенести в інші сфери життя. Я рада, коли в кінці дня я маю яку-небудь можливість обмитися після дороги і коли мені пропонують душ, то зовсім не відчуваю у цьому потреби, тим більше у гарячому. Мені також зовсім не потрібно блискучо білого унітазу, від якого тхне побутовою хімією. Я не проти посидіти навприсядки над діркою, у якій видно відходи життєдіяльності інших людей, чи десь за кущем, бо така поза є більш природною для людей. Мені не потрібно м’якого ліжка з чистою постіллю – я рада простоті, тісноті і твердості намету.

За 2,5 тижні в дорозі я усвідомила, що почуваюся щасливою. Крім того, я почала краща функціонувати як фізично, так і психічно. У мене не дуже добре працює травлення, через що мені приззначили дієту. І коли я почала дотримуватися дієти, робити вело вилазки на вихідні, то все почало працювати значно краще, легше. Навіть, коли зараз селяни мене пригощали тим, що мені не можна, я бачу, як в дорозі воно все перетравлюється, не так як вдома – мене би вже скрутили спазми в животі. Ще дуже розсіяна – часто гублю і забуваю речі. Але за цих 2,5 тижні я нічого не загубила вперше в житті за усі мої численні подорожі! Я відчуваю, як мислю ясніше, чіткіше – мій мозок працює краще. Зрештою, я відчуваю більше, я менше керуюся логікою, а більше відчуттями. А відчуття, як мене навчила психотерапія, є значно кращим навігатором у житті, ніж логіка.

Інше часте питання, яке мені задають – чи не скучно самій. Відповідь “І так, і ні”. У велотурі хоч-не-хоч, а опиняєшся на одинці зі собою, зі своїми думками і не важливо – їду сама, чи з кимось. Так, я втомлююсь від того, що думаю одну і ту ж думку ні про що – от просто уривки фраз чи пісень повторюються, ніби заїло пластинку, як жуйка, яку жуєш уже півгодини, хоч вона давно втратила смак. Мені здається, що мій мозок так намагається відволіктися від того, що у мене там справді всередені відбувається, від емоцій, а може від фізичного дискомфорту. Тобто, тут уже іде практика mindfulness. Велоподорож, восновному, і є цією практикою, бо тут хоч-не-хоч, а стикаєшся з тим, відбувається у тебе в голові чи в інших частинах тіла і, зрештою, помічаєш свої шаблони мислення і відчування. Бувають таки і продуктивні думки, що їх хочеться записати, бувають відкриття, осяяння, відповіді на питання, над якими сушу голову. А в кінці дня все-одно, зустрічаюся і спілкуюся з людьми, що остаточно виснажує і тоді вже просто хочеться якомога швидше піти спати.

Так, у велотурі я почуваюся по-справжньому щасливою. Принаймні, соло – коли мені не треба узгоджувати свої бажання і способи їх здійснення з іншою людиною. Нема кого звинуватити у тому, що я заблукала чи опинилася в іншій неприємній ситуації. Нема нікого, хто звинувачує мене у тому, що стартуємо пізно і тому приходиться їхати у спеку. Але після свого соло туру я краще розумію Міку, його велотуристичну науку. Я згадую як він розповідав, що у велотурі, його відчуття є схожими на описані мною вище. Він мені розповідав про mindfulness, про фізичне навантаження і про краще усвідомлення своїх потреб.

Я добре пам’ятаю як минулої весни переживала, що без комфорту не зможу, або ж буду дуже страждати. Але тепер я розумію, що це є мої міські стандарти комфорту, а в подорожі вони значно скромніші. Їх, відповідно, значно легше задовольнити, що і приносить це відчуття задоволення життям. Я, навіть, комарів почала менше боятися. Хоча, такий вид подорожі таки спонукає до мінімалізму, тому і в місті, мої стандарти таки стають скромнішими. Мені менше потрібно щоби почуватися комфортно, я більше ціную те, що вже маю. Також я ще більше ціную кожен клаптик зелені і кожен вид живності.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Ех!.. Хочу ще!

Хочу пообіцяти, що напишу ще, але не буду, бо не впевнена, хоч є багато про що сказати. Я ще з попередніх подорожей не все написала, що хотіла і досі хочу. Але сподіваюся, що таки знайду достатньо часу і мотивації написати трохи портретів людей і поділитися більш конкретними враженнями з подорожі. Проте деякі моменти я все ж описала на каналі у телеграмі. Я там стала активнішою і частіше пишу короткі речі на 1-2 абзаци, які тут зайняло би надто багато часу написати. Підписуйтеся і там – SketchesOfaLife. Або ж просто заглядайте час від часу.

Дякую дуже що читаєте! До нових зустрічей! 😉