Валяюся я собі в лікарні з рукою в гіпсі розмальваним котиком, тюльпанчиком і якорем як у моряків татуха і тут дзвонить до мене дівчинка Даша з гуртка. Ми у п’ятницю мали виступати з ляльковим театром в скайпарку. Але вийшли вони без мене. Дітиська, звісно ж, облажалися, бо не мали з собою сценарію і трохи не для наших роботів була сцена зроблена, як виявилося. Але я їх налаштувала, щоби вони не переживали і насолоджувалися процесом, а потім щоби добре наскакалися у скайпарку.
Проте, суть історії не у тому. Суть у тому, що Даша мені подзвонила запитати як я, що сталося. “А що там з Куфером?” питає. Я кажу, що у вт. не буде нічого, а далі не знаю ще. “Але мені дуже приємно, що ти подзвонила. Передавай привіт Каті.” (то її сестричка менша, теж дуже мила дівчинка, особливо коли морщить носика, бо я заставляю її щось робити).Мені так приємно було!
До чого я веду? А до того, що я обожнюю свою роботу, що у мене кльовезні дітиська і що я їх всіх до одного страшенно люблю! Я вже скучила за ними! Якщо раптом я тут таки на довше застрягла, то обв’язково попрошу мене провідати.
П. С. А ще я до смерті боюся здавати кров з вени. Три дні підряд мені щастило. У перший день “закатала істерику” і мене відпустили, наступні дні відтягувала. Завтра судний день.. Вирішується подальша доля не тільки моїх вен, але й цілої лівої руки. Що ж, рученько моя, я вірю у тебе!