Кілька тижнів тому я була на дуже незвичній для себе події, точніше, у дуже незвичному колі. Подія у мене викликала змішані почуття. Це був показ та обговорення фільму «С любовью с Уфьі». Цей захід викликав у мене спогади про мою останню подорож у Башкортостан у 2013 і мамині розповіді.

Дехто з вас знає, що у мене башкирське, точніше башкортське, коріння — моя мама народилася в Башкортостані, її батьки до кінця життя погано парусскі розмовляли. Але вона виросла на Сибіру в м. Мєждурєчєнск (Міжрічинськ). Мама розповідала багато «цікавого» з дитинства. Як наприклад всі всіх прозивали і принижували за те, що були нерусскімі. Думаю, більшість з вас знає клички багатьох нерусскіх, як от найвідоміше для нас — хахли, а всі інші переважно чурки всякі. Мама розповідала прозивалки «Юбка узкая, сама нє русская. Стіляга модная, сама галодная». Розповідала і те, що забула ті кілька башкортських фраз, які знала від батьків, бо з неї просто насміхалися, коли вона їх вживала. Зрештою, мама в юності стала комсомлкою-активісткою, каже, що по хатах ходила збирати голоси під час виборів. Крінж, правда? А от її тато, мій дідо, вочевидь мав краще розвинуте критичне мислення і слухав «Радіо Свобода». Вони з мамою часто через це сперечалися. На щастя, вона його не здала. А ж запросто могла.

Мама також розповідала як їй було в Україні. Казала, що тут відчувала більше прийняття, ніж будь-де-інде. Їй казали “Ти не русская? значить наша!” Мама дуже полюбила українську мову. І вперше нею заговорила, коли народила мене за 1,5 р. до проголошення незалежності України. Як вона тут опинилися? Працювала в юності на нафті в Ніжнєвартовську на Півночі. Звідти поїхала в Івано-Франківськ вчитися в інституті нафти і газу.

Зрештою, коли діти всі покинули родинне гніздо, мамині батьки повернулися на батьківщину, а згодом і деякі діти — мої тітки і дядько зі своїми сім’ями повернулися в Башкортостан. Ми з сім’єю їздили туди кілька разів, в середньому раз на 3 роки, бо від Львова до Уфи (столиці Башкортостану) 3000 км, тобто 3 доби поїздом, або дуже дорого літаком. Я їздила туди останній раз у 2013 р. на весілля двоюрідної сестри. Мої родичі мусульмани, але не ортодоксальні, на щастя. Чоловік моєї сестри мені здався доволі розумним і приємним хлопцем, істориком за освітою, здатним на критичне мислення. Але з 2014 року уральські родичі нам написали всього кілька разів, і то тітка пропонувала моєму брату виїхати до них, щоби не піти в армію. Ми тоді крінжанули, а зараз думаємо — як вона взагалі до такого додумалася? Але то вже інша історія.

Загалом, мої враження від Башкортостану дуже сумні. Їх культура вмирає. Я її там майже не побачила — мовою майже ніхто не говорить, пісень не співає, книг майже нема, мечеть була красива така, але єдина на всю столицю, як я зрозуміла. Це виглядало типу – маєте і тіштеся собі культурою. Я шукала книги з народними казками-легендами двома мовами, але обійшла всі 5 книгарень Уфи і майже нічого не знайшла. Щось купила, але то не те — якесь суцільне моралізаторство. Хіба одна двомовна книжечка з адаптованими для дітей легендами. А переважна більшість книг були татарською чомусь. Татарстан — це сусідня республіка, яка має найбільше автономії, культура якої в принципі, порівняно непогано збереглася. Ці дві культури дуже схожі, як і їх мови. Я була вражена відчутністю книг і книгарень! У нас у Львові на той час було штук 7 книгарень тільки в центрі і ще купа дрібних розкидано по районах. /Хоча, до речі, в Німеччині, принаймні у м. Гале, де я живу, теж дуже мало книгарень. Але зате книги є майже у кожному супермаркеті./

Згадую ще один кумедний момент. Поїхали ми з тіткою в село до батьків її чоловіка. Вона там поробила щось по дому, порилася в землі, і сіли ми пити чай з молоком. Потім тітка і її свекруха кажуть «ну, шо? Помолимось, щоби ти швидше заміж вийшла» Я собі думаю «Заміж, я звісно, не спішу, але ви собі моліться, а я подивлюся». Зробили вони жест вмивання на початку, щось пробурмотіли у відкриті долоні і знову вмилися. Заміж я вийшла у 2018 р., молитва була у 2013. Думаєте спрацювало?

Після повернення додому я мріяла поїхати у велотур Башкортостаном, в етнографічну експедицію, спробувати зберегти ті залишики культури, що залишилися. Мене такі речі завжди заворожували, приваблювали — слухати легенди і пісні регіонів. А в Башкортостані здається єдине що залишилося це свято Курбан-Байрам — вбивають тварин, їх плоть їдять і п’ють алкоголь.

Десь приблизно півроку тому я натрапила на опозиційні канали башкортів. І мені дуже навіть подобається що вони кажуть – росія це імперія, закликають народ не коритися, закликають боротися за незалежність. Тобто, make russia small again та russia must fall. В принципі, з того, що я зрозуміла про російську справжню опозицію (не смузі-навальнят з Москви і Пітєра, які по-суті, теж є імперіалістами), їх голоси найгучніші. Бачила що серед корінних народів є навіть юристи-активісти, які допомагають відкосити від вбивання нас і себе в Україні. Ось платформа для їх зустрічей https://freenations.org/en, на якій я мала щастя побувати у Відні.

Колись я слухала подкаст про те, як відбувалася масова школозація корінних народів території совєцкого союза. Зокрема розповідали про Північ. Уявіть собі — жили вони собі в тундрі, кочували з оленями і юртами, говорили своєю мовою, олені їм давали майже все необхідне для життя, яке було важке, звсіно, але їм норм, звикли, так вони жили століттями. І тут приходять якісь мужики дивно одягнуті, на лице зовсім інакші, говорять незрозумілою для них мовою, забирають їх дітей кудись невідомо куди, у якусь школу, де діти мусять жити (як я зрозуміла, 5 днів на тиждень). Там теж до дітей говорять незрозумілою мовою, змущують сидіти смирно, щось писати. Багато батьків просто ховали своїх дітей, але їх все-одно знаходили і забирали силою. Це звучало дуже травматично. Мені прямо так шкода стало тих сімей, особливо дітей!

Росія, як і будь-яка імперія викачує ресурси зі своїх колоній і продає готовий продукт дорожче ніж в самій росії. При тому це викачування відбувається з порушенням усіх можливих норм, тобто їм тупо насрати на довкілля (як і всім корпораціям, зрештою). Колись я також слідкувала за еко-активістами на росії, зокрема у Башкортостані. До речі, Башкортостан постачає соду на всю росію і навіть Україну соду (принаймні до 2022). Для цього рашисти зрівняли одну зі священних гір на Уралі і планували зробити це зі ще однією, бо їм, бачте, мало соди. Люди тоді утворили живий ланцюг, боролися, щось реально робили (на відміну від навальнят, які п’ють гарбузове лате у Старбаксах Європки і говорять про корупцію в армії, а ну ще кричать нєтвайнє і «путін убійца»). І їм таки вдалося зберегти ту гору.

Це Башкортостан та інші республіки колонії російської федерації імперії, які я знаю . Але на тому заході нам показувалии красивий фасад і з усіх сил намагалися переконати, що всередині так само гарно. Я знала, що буду крінжувати, ляскати себе по обличчю, захочу блювати, також мені було страшнувато іти туди, бо було враження, що іду у кодло до хижаків, до ворога. Але мені було цікаво все ж туди піти. І я не пошкодувала.

У наступному пості розповім про сам фільм «С любовью с Уфьі» та його обговорення. Не переключайтесь і підписуйтеся на розсилку (розсилаю десь раз на місяць).

Слава Україні! Свободу Башкортостану!