Цей пост написаний ще в листопаді 2023 р. Публікую без змін, щоби добро не пропадало. А внизу трішки оновлення додам.
У мене зараз дуже важкий період у житті. Якось все на купу навалилося. І все таке глобальне, що я не стягую трохи.
Зростає імовірність 3 св.в. Болючий розрив з останнім хлопцем
Імовірність 3св.в. стає зростає з кожним днем… Я вже тихо панікую. Про це я почала думати ще десь місяць тому і якось намагалася по-трохи приймати цю думку. Зараз вже навіть на офіційному рівні про це говорять. Зокрема Буданов у своєму останньому інтерв’ю Українські Правді. Та і тут не треба бути сильним експертом чи експерткою, щоби підозрювати це.
Мені страшно. Я розгублена. Земля втікає з-під ніг по-трохи.
Чи є тоді зміст у кліматичному активізмі? Бо якщо почнеться світова війна, то всі точно заб’ють на зміну клімату і як взагалі можна буде говорити про це? Точніше чи реалістично буде щось робити з цим, якось протидіяти у такий час? А від того проблема кліматичної кризи нікуди ж не дінеться – острови і далі будуть іти під воду, як і узбережжя материків, види рослин і тварин і надалі будуть зникати, погода і надалі буде ставати екстремальнішою і небезпечнішою. А для ведення війни треба буде ще більше викопного палива, що означає ще більше викидів парникових газів. Я вже мовчу про забруднення вибухівкою. Тобто уявіть ті екологічні катастрофи, що відбуваються зараз у нас, тільки у світовому масштабі. І не знаю чи тоді можна буде когось притягти до відповідальності за це, як ми це намагаємося з московією зробити.
Чи є зміст у проукраїнському активізмі? Якщо почнеться глобальна війна, то питання чи це рашка воює з НАТО чи суто з Україною, чи з ким рашка воює вже не буде таким релевантним. Очевидно буде, що воює не тільки рашка і не тільки з Україною.
Мені від цього дуже сумно. Дуже і дуже сумно. Я намагаюся якось змиритися з цією думкою, налаштувати себе емоційно на те, що в Європі безпечно не буде, що мені, скоріш за, все треба буде втікати знову. І що можливо тоді я ніколи вже не повернуся жити вдома, якщо взагалі повернуся додому. Або ж повернуся, але через багато років. Боюся знову, що повториться родинна історія. Мій прадід втік від війни в Америку і повернувся відвідати родину аж у 90-х, після розвалу союзу. То ж треба таке – як травми передаються з покоління у покоління! Я розповідала, що на початку повнгомасштабного вторгнення майже панічно боялася розлучитися з братом, бо боялася повторення цієї ж родинної історії.
Це якась така екзистинеційна тривога і сум водночас. Такого я ще ніколи не відчувала. Коли почалася повномасштабна війна, я не розгубилася, а доволі швидко зібрала себе до купи і почала думати що я можу зробити. Тоді у перших числах березеня ми з Fridays For Future України підняли всю нашу міжнародну спільноту на акції за Україну, проти викопного палива російського, проти рос агресії, проти ядерної загрози, яка тоді була дуже страшною і дуже реальною. Як приїхала в Німеччину, десь за тиждень я повернулася до активізму. І це мене тримало на плаву увесь цей час. Це мені давало мету, зміст життя. Це мене рятувало від того, щоби не провалитися у безодню безнадії та безсилля, щоби не провалитися у депресію. Це мені давало відчуття, що я щось важливе роблю, що я наближаю нашу перемогу.
Але зараз?… Яку перемогу наближати? Проти кого? Навіщо?
Написала знайомому іноземцю, який працює з нашими військовими в Україні трішки про ці свої тривоги, але він проігнорував. І від цього теж сумно і закрадаються думки типу “А може я все вигадала? Може під ліжком нема ніяких монстрів? Може я перебільшую? Може це просто моя фантазія розгулялася?”. І від цього теж сумно і самотньо трохи. А ще з Ізраїлем і Палестиною, які бомблять одні одних знову від мене ніби вимагають зайняти чітку позицію. Але проблема у тому, що мені складно дуже! Я бачу на скільки тут все заплутано! І одна і друга сторона чинять жахливі речі. І одна і друга сторона хоче, щоби інша країна перестала існувати, а ту територію зайняла їх власна країна. І тут теж мені прилітає, бо прирівнюють мене із західними ліваками, які не можуть визначитися зі своєю позицією стосовно України. На разі мені єдине що чітко зрозуміло це те, що ХАМАС – терористи, які співпрацюють з рашкою.
Це, зараза, важко дуже! Я ж тільки-тільки щось почала будувати, якісь соціальні зв’язки, близькі люди, мова почала піддаватися. І треба буде знову це все покинути і наново починати. Це все коштує дофіга зусиль! І нащо старатися якщо цього може не стати знову? Якщо прийде якась умовна рашка і це все зруйнує.
Я дуже добре пам’ятаю зиму 21-22 рр. Я хотіла спробувати вести еко-клуб по-іншому, я дуже збилизилася з кількома дівчатами у Стрию. Тієї зими я тільки-тільки навчилася розбиратися у своїх емоціях і говорити про них. Я чи не вперше в житті чітко відчула свою злість і її силу. Я почала жити з подругою із Запоріжжя і до нас часто приходили дівчата на чай – ми ділилися глибокими переживаннями, травматичним досвідом, були максимально щирими та емпатійними. Ми це назвали кухонною терапією. То був дуже новий довсвід відкритості для більшості з нас. Але тепер нас розкидало по світу і дуууже важко тримати зв’язок. Так, це дало нам шанс на краще майбутнє. Але фіг його знає чи ми доживемо до цього майбутнього?
Я подібного ніколи не відчувала. Я ніколи не відчувала, такого реального наближення катастрофи, тим більше таких масштабів.
Трохи поговорила з терапевткою, але легше не стало. Мені хотілося почути, що мої тривоги не даремні чи ж навпаки, але щоби це не було просто типу “ай, ти все вигадуєш, ти перебільшуєш”. Мені хочеться аргументовану відповідь з посиланням на факти. Прийняття моїх емоцій це добре, але не досить. Хочеться прийняття думок як серйозних.
Цими днями у мене багато тривоги і смутку. Час від часу ловлю себе на думці, чи то відчутті, що те, чим займаюся у даний момент, точніше якісь плани – то такий “тлєн”, тобто воно не має ніякого значення, бо цього просто скоро не буде, або ж воно не буде доречним. Майбутнього скоро не буде. Я думаю як би то мені планувати, чим би то займатися, щоби воно залишилося і на випадок, якщо мені доведеться покидати Європу і будувати життя заново. Щоби воно мало зміст в умовах глобальної війни.
На разі, я вирішила зосередитися на тому, щоби знайти курси німецької (виникли бюрократичні перепони, через, які продовження навчання є ускладненим) і на разі продовжую активізм. Але вкотре задумуюся чи може мені варто зануритися все ж у психологію, щоби допомогти собі та оточуючим адаптуватися до нової реальності і не вихуїти остаточно у часи тотального пиздецю.
Схоже, це екзистенційна криза. І мені дуже хочеться, дізнатися про досвід інших переживання чогось схожого. Хочеться дізнатися про досвід коли ти відчуваєш, що стоїш на порозі катастрофи і те, чим ти займаєшся зараз, плани які ти будуєш, скоріш за все не будуть мати змісту у найближчому мабутньому. І взагалі, як можна будувати плани?
Згадується фільм “Меланхолія”. Там теж насувалася катастрофа, її багато хто намагалися заперечити, але все ж це сталося. Хоча, зараз трохи інша ситуація. Бо тут найгірше тільки починається і нам з цим найгіршим якось треба буде жити. Дуже хочеться дізнатися як мої прабаця і прадід переживали війну. Якось же люди пережили її.
Як вам з думкою що незабаром може початися глобальна війна? Чи може у вас раптом є саундтрек для такого? Щось схоже у мене, в принципі є. Пісня з чорним гумором трохи. Але хотілось би серйозного. Навряд чи про це вже встигли написати музику.
Криза пройшла, цієї зими була друга криза, яка теж минула. Цього разу то було суміш особистого і глобального (зокрема реальність, яку генерує ШІ) Той хлопець німець – кончений мудак з елементами нарцисизму. А досвід був травматичним. З Fridays For Future себе вже кілька років не асоціюю, український активізм продовжила і змістила фокус на інформаційну війну, як ви, мабуть, помітили. Ще попрошу не критикувати і не повчати мене за відсутність чіткої позиції у питанні Ізраїлю та Палестини і не порівнювати їх з Україною та росією, бо ситуація все ж зовсім інша.
А що у вас там? Хто мене взагалі читає? Діліться музикою.
Я не пам’ятаю, про яку пісню думала тоді, тому ось вам просто найкрасивіша пісня, яку я досі чула від мого улюбленого гурту. Як кажуть у коментах, “браття, це шедевр”.
