Я у ягідному раю. Стільки ягід я в житті не їла. Вже зуби болять.

Сидіння мені добряче натерло вже. Відколи стартувала зі Стрия, я майже щодня на ровері. Добре, що маю спеціальний крем для велосипедистів, який дає ефект охолодження і зменшує тертя.

Горби мене вже зовсім не тішать, тому часто на вершині, якщо знаю, що по інерції на наступний не виїду, то зупиняюся і починаю прокрастинувати – їсти, пити, фотографувати, щось поправляти, телеграм читати. Але потім, як під’їжджаю думаю “тьфу! не такий вже й він страшний той горб. Заїду.” Тоді я кладу язик на плече, ноги на педалі, руками міцно хапаюсь за руль і їду.

Під час минулого велотуру я навчилася спокійніше ставитися до пагорбів. Не пам’ятаю чи теж так прокрастинувала, але тоді я, здається, все ж менше їхала за день і львівська обл. не так гориста. Загалом, я зрозуміла, що мені важливо знати чого очікувати. Наприклад, я намилилась їхати на Бакоту (регіон у Хмельницькій обл., у т.ч. с. Бакота, який затопили у 80-х при будівництві Дністровської ГЕС, зараз дуже мальовниче місце) і мене попередили, що там складно – високі підйоми. То мені якось морально вже легше – налаштовую себе на труднощі і менше стогну.

Я усвідомлюю, що втекла від буденних проблем і нагадую собі про це час від часу. Мені подобається думати про проблеми як про горби – після спуску обов’язково буде підйом швидше рано ніж пізно і чим крутіший спуск, тим крутіший підйом. Тобто, як вирішу одну проблему, піднімусь на один горб, перепочину, насолоджуся успіхом-спуском, буде ще один горб-проблема. Іноді пощастить і я можу по інерції заїхати до половини чи, якщо вже дуже пощастить, то на саму вершину заберуся без особливих зусиль. Таке буває у половині випадків чи менше. Хоча, як мені дзвонять по буденному питанню, то все ще дуже не хочеться відповідати і вирішувати якісь проблеми. На щастя таке буває вкрай рідко.

Буває мені все ж бракує компанії і я навмисне зупиняюсь на сієсту у місцях, де до мене можуть підійти, заговорити зі мною, позахоплюватися мною. Помітила що у голові буває “Ну, підійдіть до мене! Ну, заговоріть зі мною. Я ж крута! Ну будь ласка, зверніть на мене увагу!” Так, я екстравертка і люблю увагу, люблю сцену. Раніше мене за це соромили деякі люди, але тепер я не бачу у цьому нічого поганого, бо знаю, що у той же час, люблю послухати історії інших, приділити іншим увагу, вмію розговорити. А що комусь здається, що привертаючи увагу до себе, я привертаю увагу до них, то їх проблеми.

Тим не менше, я відкрита до різного досвіду. Я помічаю свої такі думки і спостерігаю за своєю поведінкою. Я вирішила – навіть якщо у мені буде мало уваги, то це практика медитації, є час для подумати і повідчувати. І як тільки я вирішила з цим змиритися, мене у Бучачі (Тренопільська обл.) пожежники запрошують з дороги заночувати у їх частині. Розпитуються, захоплюються, і навіть на телеграм підписуються. Я тішуся.

Також, помітила за собою, що часто мені здається ніби мене повинні пригощати, мені повинні допомагати, хочеться, щоби пригощали-допомагали, бо я ж велотуристка, дівчина сама подорожую на велосипеді. Звісно, я ніколи не прошу прямо і намагаюся цього не видавати ніяк, але все ж маю таке таємне очікування. І від цього частково втрачається ось це глибоке відчуття вдячності і радість приємної несподіванки. Що робить подорож нуднішою.

Щодо практичних моментів, від кульочків відмовлятися мені не вдається. веганити також (хто не в курсі, веганство – це відмова від продуктів тваринного походження (птп) і тих, що тестувалися на тваринах) , особливо, коли в селі пригощають старенькі. Каюсь грішна – одного разу я стовкла три смажених на шкварках яйця на вечерю і мені навіть засмакувало (хоча я все ж переживала як мій орагнізм сприйме таку кількість тваринного жиру на ніч, але ніби гірше не стало). А одного разу, у тому ж Бучачі, мені захотілося морозива (давно намагаюся уникати індустріальних ПТП). Я його купила і мені не засмакувало, що трохи тішить, бо менше тягне. Торбинки я хоч і вожу з собою, мені часто лінь знімати резинки, відкривати сумку, шукати кульок з кульками, закривати сумку, натягувати резинку. Тому я буває беру в магазині їх кульки.

Я здається, знайшла оптимальний для себе розклад – вставати о 6-6:30 ранку, стартувати 9-9:30 (так, я дуже довго збираюся), їхати до 11:30-12 і робити сієсту до 5-6 год вечора – купатися, їсти, писати, читати телеграм, спати і потім їхати до 9ї год. Хоча, вдень після години спання важко дуже встати і змусити себе пакуватися, а потім їхати далі. Проте таким чином мені вдається проїхати десь 50 км, залежно від висоти і кількості горбів.

З пригод – у Свіржі (село із замком у Львівській обл.) зловила першого в житті кліща, точніше, він мене. Помітила його вже у Тернопільській обл., коли купалася у ставу у Бережанах. Миюся під пахвами і відчуваю якесь новоутворення під лівою. Придивилася, а то кліщ. Я трохи запанікувала, бо знаю, що кліщі переносять всіляку заразу, у т.ч. страшний вірус енцифаліту. Місцеві дівчатка мені почали радити що робити і розповідати свої кліщові історії. Я пішла у кафе, де залишила ровер, і дядечко повар мені з трудом, але все ж викрутив ту заразу ниткою. Набряк і почервоніння не сходило днів 5. У тому ж кафе, мене пригостили салатом. Правда, подали у паперовій тарілці з дерев’яною виделкою. Бережани, взагалі, симпатичне містечко, особливо набережна алейка.

---

Іде третій тиждень дороги. Зараз я у Вінницькій обл., м. Буша. Тут дуже багато кам’яних скульптур, гарних краєвидів, трипільської культури, сонця, зелених садиб, легенд і місць сили. Але про Бушу краще розповім окремо.

Я встигла загубити окуляри і перчатки. Без них дуже скрутно і сумно. Крім того, нові обійдуться мені у додаткових гривень 500 і кілька годин пошуку на олх.