Ще одна історія пов’язана з алкоголізмом. Тут вже не самі алкоголіки головні персонажі, а їх діти, яких ми з Мікою зустріли у велотурі 2018 р. Ось перша історія про алкоголіків-дорослих теж з велотуру 2018.
Скоро вечоріє. Ми вирішили шукати нічліг у цьому селі. Зайшли в магазин закупитися трохи на вечерю і заразом розпитати що тут і до чого в селі. За нами заходить купка дітей – купують мівіну. Я спершу не могла зрозуміти що не так, чому вони якісь ніби звичайні діти, на перший погляд, але по-відчуттях щось не те. Якось не було тої дитячої енегрії, тих іскорок в очах. Навіть навпаки – погляд був якийсь сумний і потухлий. Як вони вийшли продавчиня сказала, що їх батьки алкоголіки часто посилають за мівіною і хлібом. Їх було четверо. Між найстаршою дівчинкою, років 13 на вигляд, і наймолошим не більше трьох років різниці. Ми теж вийшли з магазину. Тепер я побачила, що діти босі і виглядають дуже неохайно – де-не-де невмиті, де-не-де порвані і з дуже сумним виглядом. Тим не менше, видно, що не циганчата, хоча би тому, що дівчатка були світло русими і доволі симпатичними.
Мені, звісно, дуже шкода їх стало – цей смуток, скоробота у їх очах, якась така глибока і заразна. Тому, порадившись з Мікою, я вирішила купити їх якоїсь більш-менш кориснішої їжі типу кефіру. Я вручила і реакція була неочікуваною – просто “спасіба”. Але це не була повна байдужість, як то буває у професійних попрошайок, це швидше був все той же глибокий смуток, може навіть відчай, безвихідь. Та ж продавчиня сказала нам, що імовірно вони того самі не будуть їсти – все піде батькам.
І знову стикаюся зі стражданням у світі, не знаю як допомогти. Мені завжди дуже шкода дітей з неблагополучних сімей, навіть тих же циганчат на базарі, які ведуть себе нагло і вважають, що світ їм винен. Я розумію, що вони просто або вже зачерствіли, або ще не зачерствіли, щоби вижити у цьому жорстокому світі. Таке дитинство як-не-як, є дуже травмуючим. Але я не знаю як їм зарадити. Знаю, що моя подачка не змінить нічого. Але сподіваюся, що коли такі діти хоч іноді будуть бачити до себе доброзичливе ставлення, то є шанс врятувати їх і суспільство загалом від остаточної черствості. Тому я ніколи не дивлюся на цих дітей з презирством.
Знайшла одну україномовну статтю про психологію дітей батьків-акологоліків з адекватного сайту. І та перекладена з російської. Але хоча би вичитана і з посиланням на оригінал. Всі інші таке враження, що просто закинули у перекладач і навіть не подивилися що з того вийшло. Ще один сайтик де, здається, перекладали з англійської.
Згадується також один з улюблених психологічних телеграм-каналів “Мята Хари”. Тут психологиня у розповідає свою історію життя з мамою алкоголічкою. Вона ніби пише книгу наживо. І про дуже складні речі дуже красиво, поетично пише. Так вона ще й розвінчує цей стереотип про відсторонених психологів, які вирішили усі свої проблеми.
Чесно кажучи, перечитуючи цю розповідь надцятий раз, маю якесь відчуття, що історія незавершена, що тут чогось бракує, якогось не то висновку, не то надії. Але я не знаю на що сподіватися і який висновок зробити з цієї історії. Сподіватися, що влада поставить благополуччя громадян вище, ніж прибуток? Що професійна психологічна допомога стане менш стигматизованою і більш доступною? Що алкоголь подорожчає суттєво? Що система поміняється і люди більше не будуть чути себе такими ізольованими і самотніми у своїх бідах? Хотілось би. Ніби міняється дуже потрохи. Може згодом і зникне у людей масове бажання топити своє життя у пляшці. Але доки ми доживемо до цього… Португалія колись була наркостолицею Європи і їм вдалося виграти цю війну. Великою мірою тому, що там кардинально змінили підхід до боротьби і замість карати, допомагали залежним, а також укріпили суспільний фундамент, соціальні зв’язки. Тому, може це і є якась нитка надії?
Як би ви поступили на моєму місці? Чи стикалися зі схожим? Що ви робите коли стикаєтеся зі стражданням чужих людей?