Діло було у Польщі десь 3 тижні тому. Зараз це здається вже так давно і далеко… Стількох прекрасних людей зустріли відтоді, стільки пагорбів подолали…

Зараз ми в м. Калуш, зупинилися в придорожньому мотелі, бо Міка чимось отруївся вчора і йому зранку та вночі було погано. Ми вирішили набратися сил і відпочити перед 30+ км до Івано-Франківська з кількома великими та важкими горбами та після таких же горбів. Хочемо трохи відпочинку без соціальних обов’язків спілкування з хостами і скористатися можливістю попрацювати онлайн. З доступом до інтернету в дорозі і надалі дуже складно, до того ж у нас з Мікою один на двох ноут, от я і не змогла запостити історію тоді, коли планувала. Сподіваюся ми незабаром наздоженемо з письмом і будемо частіше постити.

Якщо хочете знати з чого все почалося і хто такий Міка, то почитайте ось цей пост.

---

Ще один горб! Я не заїду на нього. Я більше не можу і не хочу! Чому Міка вибрав такий горбатий маршрут? Чому перерва має бути аж через кілометр, а не зараз? Чому взагалі на Прикарпатті стільки горбів? Невже нема іншого шляху? У мене постійно руль хитається, ніби недавно вперше в житті сіла на ровер, який, до всього доброго, знову впав, ще й під горою. Я не можу той ровер з сумками підняти сама. Надоїло все! Буду тут при дорозі лежати доки не наберуся сил, пофіг що люди зупиняються і питають чи все добре.

Минулої ночі я погано спала, а день перед тим ми виїхали з Жешува і підкорили багато пагорбів по дорозі, то сьогодні я весь час нию, скаржуся і думаю тільки про сон та їжу. Зрештою, Міка спустився до мене з того горба, ми перекусили, і він вмовив мене продовжити, хоча би пхати ровер, якщо їхати не можу.

На обід ми зупинилися у містечку Próchnik (Прухнік) десь 15 км від границі. Площа, точніше вулиця Ринок, має менше 100 м2, симпатичні дерев’яні будиночки, які собі побудували євреї років 200, навіщось аж 3 Kwiacarni (квіткові магазини), 1 магазин дрібничок, і найголовніше – забігайлівка. В центрі площі стоїть кілька лавочок з газонами довкола і, звісно ж, нетверезою компанією та їх тверезим водієм. Якимось чином мені вдалося задрімати на лавочці в забігайлівці, але ситуація з компанією починала виходити з-під контролю, то я проснулася. Відчуття відчаю мене, тим не менше, не покинуло – я все ще нічого не хотіла, тільки комфортного місця для сну. Міка дуже старається бути лагідним, переконує мене і так, і сяк “Давай, Ловка, ходи. Ти можеш. It’s all in your head. Your muscles don’t even hurt in the evening.” – Міка переконує, що у мене, насправді ще є сили, а перешкода в голові. – “Don’t push me! Не тисни на мене! Не порівнюй мене з собою! Згадай як тобі було на початку. І, взагалі, мене, на відміну від тебе, не мотивують фізичні випробування. Відстань від мене!” – я з крику зриваюся на плач. Зрештою, йому таки уривається терпець – він просто сідає на ровер і їде, фактично, не залишаючи мені вибору. Я теж сідаю на велосипед і за якийсь час це відчуття відчаю проходить, проте я все ще незадоволена всім на світі. Мені було пофіг на те, що я подолала 45 км і купу горбів, навіть не зважаючи на те, що Міка дуже гордився і тішився мною. Ну, тобто, мене трохи тішило тільки те, що це тішило Міку і, звісно ж, той факт, що ми вже будемо шукати нічліг, а не їхати десь далі.

Наступного дня світ здавався мені милішим – я більш-менш виспалася, ми обоє попрацювали над блогами, а через те, що перетинали границю, накатали доволі мало і тому заночували в селі за Шегинями. Міка кілька попередніх днів намагався налаштувати мене на наступний день, а я все намагалася знайти причину не їхати всі 70 км до Львова за 1 день – куди там “Я ж тільки на ровер сіла. Це нерельно. Я не зможу. Я не хочу. Який прикол себе так виснажувати?” Але, мабуть, таки є прикол – ми потім спали прекрасно і були дуже собою задоволені. А це досягнення і початок нашої подорожі смачно відсвяткували у ресторані. Через кілька днів ми подолали 60 км до села поблизу Стрия по “славнозвісних” українських дорогах, де часом асфальт залишився лише острівцями і, звісно ж, були горби. Проте я жодного разу не вимагала перерви і, хоча була зла на дорогу, навіть ровер змогла підняти сама.

Мені здається, що основний прикол виснаження себе у подоланні своїх обмежень. Мушу визнати, схоже на те, що таки Міка був правий – це все у моїй голові. Хоча це не означає, що я не буду і надалі проклинати пагорби. А ще скажу по-секрету – мені, на разі, подобається цей стиль подорожі чи не більше, ніж автостопом, не зважаючи на фізичні труднощі і дискомфорт. Мені подобається те, що ми їздимо переважно через села, можна роздивитися більше поля і ліси, проїжджаємо місця та зустрічаємо людей, яких автоспом навряд чи побачили би. Але детальніше про це іншим разом.

---

Задавайте питання, коментуйте, підписуйтеся (внизу кнопочка “Підписатися” – обіцяю не спамити і вам будуть приходити тільки сповіщення про новий пост), а також поширюйте серед знайомих. Якщо соромитеся написати тут, то можете писати на [email protected]. А якщо не знаєте що писати, але вам сподобалося моя історія, то просто тицьніть на зірочку, щоби я знала скільки людей дочитує до кінця. А якщо є якісь зауваження, то теж пишіть на мейл чи в коменти.

До наступної історії! 🙂