Нарешті я завершила цю історію! Дуже довго над нею працювала – переробляла, додавала інформацію, шліфувала саму історію. Хотілося зробити її якнайкращою, бо це, на разі, найважливіше, найскладніше і, сподіваюся, найкраще з усього, що я коли-небудь писала на публіку.

Як я писала давніше, в дорозі ми зустрічали дуже різноманітних людей. Їхні історії буває заставляють нас ледь стримувати сльози співчуття та кулаки гніву, інколи заставляють задуматися про глобальне, інколи просто посміятися чи подивуватися що це було. Ця історія життя однієї з селянок, яка нагодувала нас, більше належить до перших.

Попереджаю – її читати треба добрих хвилин 15 мінімум, а потім ще перейти хоч за деякими посиланнями, а потім ще може треба буде час на перетравлення прочитаного. Тому, рекомендую запарити смачного чаю, вимкнути сповіщення мобільного телофону, зручно вмоститися і поринути в історію.

---

“Ми обираємо любов, до якої звикли з дитинства”

— School of Life “Чому ми обираємо складних партнерів“

Міка повертається з пошуків хліба до автобусної зупинки, де ми вирішили пообідати. Ми вже розклалися, почали готувати обід, дивимося, до нас підбігає бабця років 65-70. Здається, це та сама жінка, що дала йому хліба…

– Вибачте, діточки, не можу дати більше, бо ми ше не робили сніданок – займалися господаркою, от шойно-во тіки корову видоїли. – Це таки вона, принесла свіжовидоєне молоко нам.

– Все в порядку, пані, нам не треба більше, ми все решта маємо, просто магазин ваш закритий, а нам тільки хліба треба на канапки. Серйозно, дякуємо дуже, у нас все є, що нам треба. – селяни, зазвичай дуже гостинні до нас.

– Най вас Бог благословить. Щасливої дороги. Всього вам найкращого.

Ми вже наминаємо наші канапки з благословенного хліба намазаного горіховим маслом та медом, як бачимо – вона знову до нас перебігає дорогу. Цього разу з двома парами блінчиків, які вони, очевидно, вже зробили собі на сніданок. Знову не могли надякуватися і продовжили наминати канапки, запиваючи молоком і закусуючи блінчиками.

Через якийсь недовгий час, хвилин 15 може, бабця, що благословила нашу дорогу і нашу їжу, відвівши корови додому, знову підходить до нас. Цього разу просто поспілкуватися.

Починається все як зазвичай: “Звідки і куди путь держите?” – Міка розповідає нашу історію, яку за 1,5 місяця вже вивчив українською. Ми теж питаємо чим вона займається, де працює.

Пані Ганна розповіла нам, що сама побудувала хату, а з “мужиком розвелася”. Вона на Закарпатті купувала хутро і возила в Чечню продавати. Так і побудувалася. Донька вчилася у залізничному технікумі. Їй сподобалася професія “дежурного”, але провчилася усього 1,5 року, бо вийшла заміж за молдавана з Кишинева.

– Його батьки розведені, мама пила, але я таки вирішила віддати дочку, шоби покрити головку. Скоро він тоже почав пити, красти, нас бити і унижати, але ми змогли вигнати його. – пані Ганна важко зітхнула. Такий поворот подій – останнє чого я очікувала від цієї зустрічі. – Знаєте, мій тато тоже пив і буянив, то я дитиною тікала з хати, ховалась в окопах з собаками та їжаками. – Її голос починає тремтіти і обличчя червоніти.

– А як тепер у вас життя? Вже краще? – перестаю жувати, питаючи з надією .

– Та, йой! Він повернувся, ми виганяємо, а він повертається… – Жінка вже не може стримувати сльози. – У дитини в 11 років, моєї внучки, вже руки трусяться, уявляєш? В малої дитини!

Напруга у тілі зростає, апетит пропадає раптово, в голові у мене починають бігати думки “Що робити? Це жахливо! Як допомогти? Бідна дитина! Мусить бути спосіб! Урод кончений!”.

– Дочка потім пішла на свиноферму тут працювати, а я з дитиною сиділа, ше бігала їй помагала. – Продовжує жінка вже не стримуючи сльози.

– Так чого ж ви тоді нам дали і молоко, і хліб, і блінчики? У нас же є що їсти! – я намагаюся не підвищувати голос.

– Я подумала, шо то напевно мені Бог послав таке випробування – подивитися чи я зможу дати вам кусок хліба.

Це мене ще більше зачепило – жінко, ви ж дитину обділяєте! Їжа стає поперек горла, саму вже трусить від того жахіття, що вона розповіла. Він же, напевно приходить п’яний і злий, починає чіплятися до своєї дружини, а може навіть і власної донечки. А вони бояться і не можуть нічого з тим зробити, бо той мудак, точно їм погрожує.

Проте я сиджу і просто слухаю, забуваю дихати, не знаю як реагувати, що робити – чи обійняти її, чи кликати поліцію, чи піти самій бити того мужика, чи накричати на бабцю, що вона себе не поважає і вона гідна поваги, і хорошого ставлення до себе і, взагалі, нащо було доньку віддавати за чувака з таким родоводом та ще й так рано?! Серце стискається як уявляю те все жахіття.

Серце стискається, ніби хтось його взяв у кулак, щоби я не дихала на повну, не жила на повну, не відчувала на повну. Серце стискається як тоді, коли я теж не знала чого чекати наступної миті, коли я знову щось зроблю не так і це викличе черговий спалах гніву. Серце стискається, так як коли і я почувалася недолюдиною, навіть не твариною, бо його стара кішка розумніша від мене, бо мій “тупой братєц” розумніший від мене. Я ж була “гавном, нє чєловєком”. А в горлі стоїть комок і ніяк не можу його ковтнути. Наді мною фізично не знущалися, принаймні я цього не пам’ятаю, але рани теж залишилися. Вони і досі болять, на справді, і досі відгукується все тіло, і серце стискається, і ком не ковтається, і дихати важко, коли ситуація у теперішніх стосунках хоч приблизно нагадує попередні.

вже не болить, лиш розриває на шматки

– Ask her if we can do anything for them. – Міка вивів мене зі ступору – попросив запитати чи можемо щось для них зробити, якось допомогти.

– Та ні, діточки, ви мені нічим не допоможете, просто помоліться за мене.

Я звісно, вірю в силу молитви як намір, думку, яку ми посилаємо у Всесвіт. Вірю, що це може хоч трохи допомогти, і можу зробити те, що вона би назвала помолитися. Але ж це не панацея! Мені хочеться зробити щось, що точно дасть результат. Я дізналася номер місцевого відділку поліції, але Міка стримав мій намір вручити пані Ганні цей номер разом з інструкціями. Він переконав, що на емоціях діяти не найкращий варіант, бо ми не знаємо які наслідки можуть мати наші дії. А й справді, – я отверезіла трохи, – мужика, скоріш за все, заберуть максимум на кілька ночей, а повернутися він може ще злішим. І хочеться їм допомогти, в грудях колить від думки про те, що внучка, найімовірніше, піде по стопах бабці та мами.

Сльози накочуються від усвідомлення, що вона не одна така на весь регіон, таких як вона ще є безліч по всій країні, по всьому світу. І багато хто з них має ще менше прав і можливостей, ніж сім’я цієї жінки. У неї очевидна ситуація насилля, у мене ж, як і в багатьох інших, поза статистикою, була значно більш прихована – шрами навіть сама жертва може не помічати. Багато хто не усвідомлює, що насильство – це не завжди фізичне, є ще й емоційне насилля. Хоча, відчуття безпорадності, безвиході, обрізаних крил однакові. І однаково соромно, страшно розповісти рідним, чи інколи навіть, банально, нема можливості, бо рідні не поруч, чи тобі погрожують. А ще ж є давня і незабута приказка “Б’є, значить любить.”

вже не пече, лише болить

От що мені робити у такій ситуації? Що робити, коли стикаєшся з насиллям і стражданням у світі? Що робити, коли найочевидніші дії далеко не завжди можуть зробити добро? Як можна не втручатися? Як залишатися журналістом-спостерігачем? Мені ця ситуація нагадала про це фото.

За нього фотограф Kevin Carter отримав Пуліцерівську премію. Як він міг просто спостерігати? Чому він не зробив щось, щоби допомогти дитині, врятувати хоча би цю дитину?

Міка десь в іншому блозі про подорожі вичитав, що коли в готелі бачиш людину, дитину, яка очевидно в рабстві, ні в якому разі не можна лізти рятувати людину, бо це може мати ще гірші наслідки, у тому числі для інших людей, які теж є жертвами. У такому випадку слід поосто попередити персонал готелю і все.

Може і справді треба мислити більш глобально та об’єктивно? Може ми не змогли допомогти цій жінці, але якщо ми розповімо її історію, то це буде ще однією краплею, яка зрештою спричинить до якихось змін в законавстві, щоби дати більше захищеності жінкам? Може сила журналістів і є у тому, щоби розповідати історії людей? Розповідати правду, щоби інші люди, які знають що робити, могли допомогти не тій конкретній людині, а одразу ж групі людей у схожих ситуаціях, чи навіть попередити їх виникнення?

Після зустрічі в голові ще довго крутилося “Що робити? Як я можу допомогти їй у цій ситуації. Чи комусь іншому у схожій?”. Тому, в ході написання, я вирішила подивитися що мені покаже пошуковик у відповідь на запит “допомога жертвам домашнього насильства”. Виявилося, що є організації, які цим займаються в Україні, служби підтримки, гарячі лінії, навіть центри, де жінки можуть перебувати до півроку безкоштовно, загалом, дуже багато інформації (усі посилання є в кінці). Також справдилися мої підозри, що в поліцію звертатися марно, хіба якщо жертва живе в обласному центрі. У цих містах є спеціальна поліція, яка виїжджає на виклик про домашнє насильство цілою бригадою різних спеціалістів. Але, на щастя є організації і у менших містах, які надають притулок жертвам домашнього насильства, чи хоча би правову та психологічну допомогу.

Існує навіть методичний посібник “Насилля в Сім’ї“, де дають дуже чітке визначення насилля, як розпізнати жертву насилля, особливо дитину, і самого насильника. Також там дають поради батькам, психологам і педагогам про те, як говорити з жертвою насилля. На мою думку, цей посібник і також кілька історій насильства просто необхідно прочитати якомога більшій кількості людей. Тільки обізнаність може зупинити насильство. Взагалі, домашнє насильство стало вважатися криміналом зовсім недавно – десь у 2017 році ввели такий закон. До того це було просто адміністративним порушенням. В голові не вкладається – людину б’ють, а за це нічого не буде?..

Знаєте, я це все гарно дуже написала, передала свої почуття, дала посилання різні – що робити жертвам чи свідкам насильства. Але згадуючи свою історію, мені важко це вголос назвати насильством. Точніше, мені важко назвати його насильником. Я не можу уявити як би я звернулася по допомогу до когось. Його мама бачила і прекрасно знала що відбувається, бо сама пережила таке з його батьком і я точно не перша така у нього, але не зупинила цього. Мої рідні бачили зміни у моїй поведінці, бачили, що я до них почала часто огризатися і майже не з’являтися вдома. Але не втручалися, ніколи не питалися чи все гаразд, не розпитували деталей. Але може і не здогадувалися, що причиною був він, адже при них він мило усміхався і щебетав українською. А може і тому, що у нашій сім’ї, як і в багатьох інших сім’ях, як у супільстві загалом, не прийнято про таке говорити.

Мені важко уявити, що я би могла звернутися по допомогу до чужих людей, бо у стосунках свято вірила, що я погана дівчина йому, я погана людина. Згодом намагалася зрозуміти чому він так до мене ставився і знайшла йому свого роду оправдання – він же сам не знав що таке любов, адже батько і над ним знущався, і старший брат не нехтував практикувати карате на ньому. Бідний-бідний Андрійко… Але все-одно не можу уявити, що я би звернулася з цією ситуацією у каральні органи. Він же і не бив мене, і до сексу ніби-то не змушував, а той один раз не рахується – я ж могла просто сказати “не хочу і не буду”. Крім того, то було у мене вдома і я могла просто вигнати його. Як же можна доповісти на нього, якщо він – найближча людина у моєму житті? У мене нема як таких друзів, бо вони якісь і справді тупі, та й рідні теж почали дуже напрягати…

Ми з Андрієм якийсь час дружили з дівчинкою, яка переживала ще гірше, ніж я. Її бойфренд бив, а потім плакав і просив пробачення, обіцяв, що більше так не буде. Десь зникав, а коли повертався, то благав позичити йому значну суму, знаючи, що мама за кордоном. Ми це слухали й охали-ахали, “Як так можна? Він дибіл”. – “Але я його люблю.” – зітхала дівчина. Зрештою, та дівчина теж стала якоюсь туповатою, а я все думала “Як добре, що Андрійко мене не б’є і не вимагає грошей”.

Мене врятувала дівчина, з якою ми почали спілкуватися незабаром після останньої нашої великої сварки. Того разу я ненароком зіпсувала його майно “через свою тупість” і ми майже перестали спілкуватися. При першій же зустрічі я їй, без подробиць, розповіла що у мене в житті відбувається. Вона ніби зняла закляття з мене “Ти шо?! Як можна дозволяти так до себе ставитися?”. Відтоді Андрійко більше не мав влади наді мною, я більше не шукала контакту з ним і навіть могла сказати йому “ні”, коли мені щось не подобалося, чи просто не хотіла бачитися.

Може дуже часто і справді достатньо, щоби хтось уважно вислухав і просто сказав, що таке дозволяти не можна? Може навіть досить комусь просто розповісти про це вголос і вже закляття насильника послабшає?

Відтоді я більше не була у таких страшних стосунках, але голос Андрійка часто кричить у моїй голові, коли близькі, особливо Міка незадоволені моїми діями, чи ще гірше – підвищують голос. Мене тоді паралізує, мені хочеться втекти і сховатися, стати невидимою чи хоча би глухою, щоби не чути як їх голос говорить, кричить в унісон з голосом внутрішнього критика. Але, на жаль, навіть якби я оглохла, голос у голові все-одно буду чути і ще довго пам’ятати – він сам по собі не стихне. Тут я покладаюся на свою психотерапевтку – дуже хочу вірити, що вона допоможе обережно розплутати той клубок почуттів і голосів та загоїти давні рани.

Сьогодні я хочу жити, сьогодні так модно жити!

*усі 3 цитати вище – слова з пісні “Денніч” гурту Друга Ріка

---

25 листопада – Міжнародний день усунення насильства проти жінок (офіційна сторінка ООН присвяченя цим датам) також відомий як “День Білої Стрічки”. Заходи присвячені протидії насильству тривають щороку до 10 грудня – Міжнародного дня прав людини. В Україні теж відзначають ці дати, навіть запрошують доповідачів з США.

Якщо у вас, раптом, виникло бажання поділитися зі мною своєю історією, чи почутою історією, чи може раптом, хочете, щоби я розповіла її, пишіть [email protected]. Не тримайте це в собі, зніміть закляття мовчанки! Обіцяю не розголошувати без дозволу!

Дякую дуже, що дочитали аж до сюди! Будь ласка, поділіться своїми враженнями від прочитаного в коментах – чи це вам про щось нагадало, чи викикало якісь почуття, чи наштовхнуло на роздуми, чи викликало якісь запитання, зрештою, буду дуже рада конструктивній критиці щодо самого письма, бо хочу писати краще. Мені це дуже важливо – я ж тут свою душу вилила в інтернет 🙂

Як попередити, розпізнати, та куди звертататися:

• Child sexual abuse is preventable, not inevitable
• 10 ways to teach your child the skills to prevent sexual abuse
• It Happens Here: We Are All Responsible to Stop Child Sexual Abuse
• Методичний посібник “Насилля в сім’ї” – визначення насилля, як розпізнати жертву та самого насильника
• План порятунку: Покрокова інструкція для жертв домашнього насильства
• відео – насильство у сім’ї: чому трапляється і що робити
• Про притулки для жертв насильства – нормативно-правова база і список
• Хто такий аб’юзер і як його розпізнати
• 102 – загальнодержавний номер поліції. У майже всіх обласних центрах працює спецслужба “ПоЛіНа”. Тобто в екстреній групі приїжджають одразу ті, хто зупинить кривдника, той, хто оформить злочин, спеціаліст для дитини і соцпрацівник для мами. Єдине, що важливо – дзвонити треба по-факту, тобто у момент коли відбувається насильство, не завтра чи післязавтра, а вже.
• Мережа центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді м. Києва за цим посиланням є інформаційні плакати про різні види насильства, описані соціальні послуги, які надаються дертвам насильства, а також контактні телефони та адреси
• ДІМ (НЕ)БЕЗПЕКИ – Освітній проект з протидії домашньому насильству
• Домашнє насильство: кого і за що карає закон?
• Законодавство про насилля у сім’ї

Куда идут отношения? Текстова гра, яка допоможе зрозуміти що призводить чи не призводить до насильства, маніпуляцій та контролю у стосунках в парі. Також тут є статті на теми поа’язані з домашнім насильством. Наприклад: як допомогти подрузі, як відрізнити звичайни конфлікт від насильства

Статистика (переважно з сайту ТСН):

• За І півріччя 2018 року до поліції України надійшло 60 тисяч заяв про домашнє насильство.
• В Україні щороку від домашнього насилля гинуть у середньому 600 жінок.

• Кожна третя жінка в Україні – жертва насилля в сім’ї! І лише кожна десята звертається по допомогу до поліції чи правозахисних організацій.
• Стаття про статистику насильства
• За дослідженнями організації “Ла страда Україна” близько 50% правоохоронців вважають домашнє насилля приватною справою сім’ї.