– Мені, будь ласка, руколу і кінзу. Але у мій пакетик. – Простягаю паперовий пакетик трохи засмальцьований тортиком, яким я ласувала на лавочці 20 хв тому. Продавець років 45 з підозрою дивиться на мене і на пакетик. – Він трохи вимазаний, там була їжа, але то нічого. Покладіть туди, будь ласка.
– Добре, як скажете. – Кладе зелень у пакетик. – Побільше би таких людей як Ви.
Я забираю пакетик – Дякую. Таких людей стає все більше і більше. – розраховуюсь – А якби продавці менше наполягали на своїх кульочках, то було би ще більше.
Він мовчить. А я замість звичної гордості відчуваю роздратування, бо часто реально приходиться разів 5 повторити “У мою торбинку. Кульочок не треба” і в кінці все-одно, витягую товар з їх кульочка.
5 хв потому.
– Ось ці труси будь ласка. Але кульочок не треба.
– Як не треба? – Дівчина середньоазіатської зовнішності відкриває кульочок.
– Не треба. Я так в рюкзак кину. Все-одно прати буду.
– Та то ж безплатно. – Далі ставить у кльочок.
– Я знаю що безплатно. Не треба мені кульочка. – Зітхаю і готуюся витягатати труси з кульочка або відбирати їх у неї з рук, але таки не довелося.
Ці два діалоги – дуже типові. Прямо класика. Єдине що, у першому моя репліка незвична (я цими днями не дуже добре почуваюся, то менш терпляча). І перший діалог став класикою буквально років 3 тому, якраз коли я зі Льова повернуалася у свій райцентр.
Люди, які зі мною ходили за покупками, кажуть, що я агресивна. Але як інакше??? Я не завжди такою була, але років 10 тому я почала обмежувати використання одноразовго пластику, то з часом усвідомила що по-іншому ніяк.
Ну, от що я маю робити з тими кульочками вдома? Викидати? Рука не підніметься. Тримати? Я і так маю купу паперових пакетів з перкарень. Крім того, півроку тому порвалася моя улюблена простиня і мені пошили купу шматяних торбинок.
Мене злить, що відповідальність, зрештою, лягає на тендітні плечі кінцевих споживачів. А корпорації і надалі розповідають про те, які вони соціально відповідальні – дають роботу жінкам і чорним, сортують сміття у себе в офісах і спонсорують невеличкі екологічні ініціативи. А то нічого, що ви це сміття і продукуєте? То нічого, що більшість пластику, який виробляється не піділягає переробці? То нічого, що решта рідко доходить до переробних заводів і в кращому випадку опиняється на сміттєзвалищі, а в гіршому – в океані, наших ріках, озерах і лісах?
Гляньте мій пост на телеграмі на цю ж тему. Там я закинула з перекладом крутезну відяшку, яку зробили Greenpeace. “Великі бренди хочуть, щоб ми вірили, що вони вживають заходів для зменшення пластику, але вони працюють раом з Великою Нафтою, щоб виробляти ще більше. Лише 9% усіх коли-небудь зроблених пластикових відходів були фактично перероблені”
П.С. Мій базарний активізм має епілог. Закину наступного тижня, щоб не забагато читати вам було зараз.
Дуже влучний допис! І, що найсумніше, описані ситуації – не вина окремих продавців, а наслідок цілоспрямованої політики масового використання одноразових кульочків. Варто зайти у будь-який супермаркет – і там рулони цих кульочків на кожному кроці – біля фруктів/овочів, м’ясо-молочних виробів та всього іншого. Що вже казати про паковні у пластик товари, яких продається більшість.