­Я вже вдома десь два тижні. Закінчилась моя епічна подорож, а саме так вона і відчувається. Я їхала без конкретної мети чи цілі, якої хотіла досягнути. Хотіла подивитися на країну, зокрема на Херсонську обл., на людей, почути їх історії. Історії людей — це завжди і є головним чому я подорожую. У мене був відкритий розум, я експериментувала певною мірою. Хотіла також подивитися на що я­ здатна фізично і як це на мене вплине психологічно, подивитися що з мене буде в результаті. І те, що вийшло, стало (не знаю, на скільки його стане) мені подобається. Почуваюся прокачаною і просвітленою як після медитаційного ретриту. Все, чого вчилася майже 5 років у психотерапії, помало-помало починало працювати, але у подорожі, так ніби, нарешті справді зрушило з місця. Це був прорив. Я загалом навчилася менше боятися неприємних емоцій, з більшою допитливістю до них ставитися, дозволяти їм бути. Кручу педалі і намагаюся перетравити останню неприємну ситуацію. Тепер для мене велосипед – часопростір для практики майндфулнес медитації.

Було важко, виснажливо. Під кінець взагалі не хотілося крутити педалі і дуже хотілося побути наодинці з собою – я втомилася відповідати на стандартні питання (тут їх список разом з відповідями), втомилася від одноразових зустрічей. Зате я навчилася не відповідати на питання про вік. Воно мене найбільше нервує, бо після нього ідуть коментарі, які я чула все своє свідоме життя – здивування-захоплення чи стурбованість. Хоча, деякі все ж примудряються наполягати на тому, щоби я назвала свій вік. Типу “тобі шо шкода?” Шкода, дуже. Дістало вже.

Тим не менше, я обрала такий вид подорожі, бо це мені дозволяє побачити як люди живуть, пізнати країну зсередини. Таким чином я дізналася багато про ситуацію із землею у нашій країні. І загалом краще зрозуміла як все у нас працює. Цікаво так пазл складався у суцільну картину. Я їхала на південний-схід і поступово, спілкуючись з різними людьми, отримувала новий шматочок інформації. Але на початку я тільки здогадувалася що за картинку збираю і аж в Асканії-Новій побачила її суцільною, яка виявилася ситуацією із землею. Обожнюю так навчатися! Для мене це найнадініший спосіб засвоєння інформації – через особисті історії місць, дозовано, з різних джерел. У мене тепер карта України складається з історій.

Стартувала з Львівської обл., через Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, Одеську, Миколаївську, Херсонську доїхала до Запорізької. У Запоріжжі, після 50 днів на велосипеді, більшість вмісту сумок я відправила додому, а сумки в Одесу до Міки, бо він починав свій велотур по Півночі країни. Провела між Дніпром і Запоріжжям десь тиждень – відвідувала кількох телеграм подруг. Було дуже радісно побачити їх наживо, обіймати, говорити про все на світі.

Я зловила купу розкішних кадрів, але все ще вчуся розбираюся з камерою. Відвідала два заповідники — Чорноморський біосферний та Асканія-Нова і один нацпарк — Олешківські Піски. Там намагалася просто бути, де давали комарі, або ж займалася фотомисливством на пташок та заходи і сходи сонця.

Коротше, я кайфонула від подорожі! Хочу ще! Але наступного року. Цього разу я побачила, що можу сама. Наступного року дуже хочу спробувати у парі з дівчиною. Це теж буде випробуванням – підлаштуватися під іншу людину, але так, щоби і мені було достатньо комфортно.

Ну і скажу вже нарешті – ми з Мікою розійшлися таки. Ще рік тому, коли він лазив по горах, а я крутила педалі по Львівській області, то відчула свою силу і самостійність і зрозуміла, що втомилася від цієї драми, від цих стосунків. Ви, мабуть, вже здогадалися про це. Мало не у кожному пості я згадувала, що ми сварилися-мирилися, коли ми подорожували разом. І це навіть не половина конфліктів. Я згадувала тільки про середньої важкості. А скільки ж було мікроконфліктів і повноцінних драм! На рівному місці спотикалися. Я втомилася. Міка не протестував майже. І ми обоє видихнули з полегшенням. Срібні обручки здали в ломбард і на виручені гроші купили пачку соку, щоби відсвіткувати. До печива вже докладали. Аж смішно від тої прозаїчності. Ми зберегли дружні стосунки, як ви теж, мабуть, здогадалися. Міка, власне, позичав мені свої сумки і на “прощання” подарував дещо зі свого спорядження. За це я йому дуже вдячна.

Складно розповідати про розрив тривалих стосунків, бо ризикую наткнутися на цілковите нерозуміння, навіть критику. Він же мене не бив і не принижував. Ніби нічого такого страшного не відбувалося. Але ці стосунки не прогресували, ми не притерлися. Ми зайшли у глухий кут і топталися на місці майже від початку. Ми багато чого пробували, щоби врятувати ці стосунки. Але нам не вдалося. Якось може поділюся думками на цю тему, мо’ кому буде корисним наш досвід з моєї точки зору.

Через два дні після прибуття додому, я ледь відпочила і поїхала на Карпатський велозбір. Там каталася по гравійному маршруту і наїдася ожини та малини. Це було цікаво, але під кінець дня я була зовсім вбита і розбита. Тим не менше, я отримала досвід штовхання велосипеда під гору по лісових стежках, які не зовсім стежки, бо у Славському і навколо все розбито джипами і тракторами. Але я ще ніколи сама не піднімалася на гору, хай невисоку. Тому це теж додало мені впевненості у своїх силах.

Потім я почала драяти хату. Вісім днів тільки цим і займалася. Коли від’їжджала, то залишила срач срачезний після себе, бо спершу думала переїжджати, і почала пакувати всі речі, але потім власник запропонував знижку на літо, то я все кинула і поїхала. Крім того, як заїжджала на цю квартиру ще взимку, то, як я це зазвичай роблю на новій квартирі, не присвятила відмиванню хати достатньо часу перш, ніж заїхати і розкладати речі, щоби зробити цей простір моїм домом, моїм. Втомилася і поїхала у невеличкий ретрит — посидіти трохи у родинній садибі на Прикарпатті, щоб нарешті писати і редагувати фотографії. На тижні їх опублікую.

Зараз по-трохи починаю вливатися у будні. Через це з’являється всіялкі тривоги, бо хоч мені і подобається все чим я займаюся, навесні я від всього дуже втомилася, особливо від сидіння цілими днями за комп’ютером, від телеграм-залежності. Тепер боюся, що найближчим часом це повториться. Але подивимося – цього року, все ж, буде більше соціальної і фізичної активності, оскільки я вакцинована. Тому має бути легше.

До зустрічі на сторінках мого блоґу, у моїх історіях. Або ж наживо у вашому місті (див. нижче, п.4)

Якщо у вас є бажання мене підтримати, то є кілька способів:

1. Розказувати про мене і мій блоґ друзям-родичам-знайомим і чужим. Можна давати лінк на телеграм також https://t.me/sketchesofalife – там я пишу частіше, але не так глибоко і розлого
2. Матеріально – закинути копійчину на картку 4441114425247523 (починаю збирати гроші на подорож у королівство Бутан. Там перебування коштує 100 $/день + віза, волонтерські програми переважно тільки для носіїв англійської мови, а країна магічна. Думаю туди велосипедом їхати через Росію. Ще хочу потрапити в Японію, потім на Тихоокеанські острови, доки вони не пішли всі під воду. А з островів до Бразилії. Ну а з Бразилії, думаю, можна і в інші Латиноамериканські країни. А після Латинської Америки можна вже і Європу перетнути велосипедом. Виходить, що я намилилась у навколосвітню подорож….) Буду рада навіть символічним кільком гривням
3. Організувати мені інтерв’ю навіть якщо медіа ресурс невеликий, все одно буду рада розповісти про подорожі.
4. Організувати у своєму місті платформу та аудиторію для розповіді про мої подорожі – в кінці осені чи взимку хочу поїхати у турне по країні. Можна і онлайн, якщо фізичну присутність складно організувати. Аби була аудиторія.